БОБ БІМОН І МАЙК ПАУЕЛЛ. НАРОДЖЕНІ СТРИБАТИ У ДОВЖИНУ.

2

Вони сиділи пліч-о-пліч на затишному диванчику прес-клубу Всесвітнього легкоатлетичного Гала в монакському готелі Fairmont. Дві недосяжні для більшості особи, дві легенди світового спорту, дві чимось схожі, але абсолютно різні людини. Один – Боб Бімон – у далекому 1968 році на Олімпіаді в Мехіко здійснив «стрибок у 21-ше сторіччя», приземлившись на позначці 8м90см і поліпшивши світовий рекорд у чоловічих стрибках у довжину одразу на 55см. Інший – Майк Пауелл – поліпшив це досягнення 23 роки потому, вигравши чемпіонат світу 1991 року в Токіо сенсаційним тріумфом над непереможним на той час Карлом Льюїсом. Так вже сталося, що саме його спроба на 8м95см стала тим самим «стрибком у 21 сторіччя». 31-ого серпня 2011-ого світовий рекорд Майка відсвяткував двадцятирічний ювілей, і, ймовірніше за все, має всі шанси протриматися на вершині світового топ-листа усіх часів ще далеко не один рік.

 

ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ

 


Powell_Mike_TokioМайке, вкотре за своє життя ви зараз розповідатитеме про свій рекордний стрибок в Токіо?

Майк: О, я ніколи не займався такими підрахунками, хоча мене часто змушують подумки повертатися до тих подій. Особливо нинішнього року, коли мій світовий рекорд відсвяткував 20-ту річницю. Зараз за допомогою Інтернету і чисельних перекладачів можна прочитати будь-яке інтерв’ю, написане у найвіддаленішому куточку світу. Але це ніколи не зможе замінити цінність особистого спілкування. Якщо людина мене просить згадати про світовий рекорд, це лише означає, що моє бачення і моя особиста згадка їй небайдужа. Тим більше, що з роками людям властиво змінюватися. Ось і я час від часу переоцінюю все те, що сталося в секторі чемпіонату світу 1991 року.

 
 

А ви особисто часто згадуєте день 31 серпня 1991 року?

Майк: Лише тоді, коли мене розпитують про це чи то журналісти, чи знайомі, чи тренери, чи мої учні.

 
 

Кажуть, роки трохи стирають у пам’яті деталі й залишається лише загальне вражання.

Майк: Можливо, це і правда, але не у моєму випадку. Мені вдалося побити світовий рекорд не задля його самого, а задля перемоги над Карлом Льюїсом. Коли Карл у фіналі токійського чемпіонату світу здійснив стрибок на 8м91см (прим автора: світовий рекорд не був зарахований через попутний вітер, що перевищував норму), я тільки й подумав: «Ось тепер і мені доведеться стрибати вище світового рекорду». В ту мить важливо було не опустити руки, а максимально сконцентруватися. Я був заведений, немов пружина, безмежно мотивований і сфокусований на технічному виконанні власної спроби. Я не мав іншого вибору, крім як летіти за позначку 8.91.

 

До того вечора ви бодай колись думали, що здатні на таке?

Майк: Атлет мого рівня не може не мріяти про світовий рекорд. Але тоді в Токіо для мене куди важливішим здавалося звання чемпіона світу та перемога над Льюїсом. Тоді наші стосунки з Карлом багато хто називав війною. Мабуть, воно так і було, хоча насправді я завжди поважав свого головного суперника, як спортсмена, але коли ми виходили в сектор, я зумисне у своїх думках перетворював Льюїса на найлютішого ворога. Я завжди пильно спостерігав за ним, підмічаючи найменші дрібниці: як він поводиться між спробами, як роздягається перед стрибком, коли натягує шиповки і як їх зав’язує. Мені здавалося, що я знав Карла краще, аніж він сам. Коли Льюїс робив останній стрибок в Токіо, моє серце ледь не вистрибнуло з грудей. Хвилини тяглися ледь не вічність, а я не відчував нічого, крім лютої ненависті до Карла. Зараз я вже можу зізнатися в тому, що справді його ненавидів. Але це була спортивна ненависть. Не уявляю, що відчував володар найкращої за всю історію серії стрибків у довжину, програвши титул чемпіона світу якомусь Пауеллу. А я тріумфував у душі. Мені не було шкода Льюїса, мені взагалі не було справи до його почуттів. Я насолоджувався тим, що став найкращим стрибуном у довжину на планеті Земля.

 

Боб: О так, в Токіо була справжня драма. І не для мене, як того, хто щойно втратив звання світового рекордсмена, а для Пауелла з Льюїсом. То були роки, коли на устах усіх прихильників легкої атлетики тільки у було що «Ка-а-а-арл, Ка-а-а-арл» Це ім’я знав кожен, воно звучало звідусіль. Мабуть Майк тоді прокидався з цим самим «Ка-а-а-рл», жив з цим іменем з ранку до вечора, і навіть коли виходив на розбіг, то в кожному кроці твердив собі під ніс «Ка-а-а-арл… Ка-а-а-арл» (сміються).

 

Майк: Саме так воно й було, Бобе! Ти зараз ніби й жартуєш, але істину говориш! Адже Льюїс тоді щойно став світовим рекордсменом на стометрівці, він мав приголомшливу непереможну серію  секторі для стрибків у довжину. Він був «Ве-е-еликим Ка-а-а- арлом»!

 

Боб: Але з іншого боку, Майку, історії відомі сотні імені коли насправді Великі або програють і найвідповідальніший момент, або ж водять хороводи довкола світового рекорду, а побити його так і не можуть. Знаєте, чому? Тому що, для світового рекорду має все скластися. Все абсолютно! Насамперед, ваша спортивна форма, бойовий настрій, психологічна стійкість, умови боротьби в секторі й, нарешті, останнє – це удача.

 

Beamon_68_photoАле кажуть, що зазвичай щастить найсильнішим…

Боб: Найсильнішим? Можливо, так воно і є, бо, принаймні, так складається у підсумку. Згадайте Олімпіаду в Мехіко. Погода нас не балувала затишком та ідеальними умовами для фантастично високих результатів. У день мого фіналу сонце жодного разу не проглянуло крізь хмари і цілий день нещадно лив дощ. Але за кілька хвилин до моєї спроби на 8.90 дощ припинився, а потім знову не вщухав ані на мить. Чи це не диво? Напередодні я стільки всього напартачив у кваліфікації, що ледь пробився до фінальних змагань, а тут раз – і одразу стрибок на 8м90см! Я не знаю, чи зміг би я виконати таку спробу під проливним дощем. Не подумайте що я – ніжинка.  Я добре знав, як потрібно стрибати у дощ і добре вмів це робити, але, чорт вас візьми, хтозна, чи зміг би я залетіти у цьому випадку на 8.90! Розумієте, до чого я веду? Завжди є обставини, перед якими ми з вами безсилі, але вони складаються саме на вашу користь, а не на чиюсь іншу. Це те, що я називаю ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ, коли все складається ідеально саме для тебе. А ти, якщо не зовсім дурень, мусиш цим скористатися сповна.

 

Майк: О! Мені це добре знайоме, Бобе! Мабуть в Токіо я також розумів, що для мене це має бути ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ. Мій день! Ще в під час розминки тренер, дивлячись на мої стрибки, тільки й вимовив загадково: «Ммггг… Давай, хлопче, дерзай!» У другій фінальній спробі, виконавши стрибок на 8.54, я зрозумів, що саме сьогодні я можу зробити щось фантастичне, надзвичайне, екстраординарне. А у п’ятій спробі вже все сталося. Знову ж таки, на стадіоні був сильний вітер, але я все ж таки дочекався моменту, коли він стихне бодай трохи. З іншого боку, цього могло і не статися. Адже під час стрибка Льюїса на 8.91, вітер все ж таки перевищив норму…

 

Боб: О так, Майку! Я не раз передивлявся твій стрибок. Він був надзвичайним. Цей стрибок твоя візитна картка, ним можна ставити підпис… (сміється)  Красивий, гармонійний і при цьому дуже гострий і агресивний стрибок!  Під час відштовхування у тебе вже на обличчі було написано, що ти це зробиш! Карл того вечора також мав шанс, але не зміг ним скористатися. Так що, Майку, 31 серпня 1991 року ти сміливо можеш вважати САМЕ ТИМ ДНЕМ.

 

З одного боку – це може втішити, а з іншого Льюїса все одно вважають найкращим стрибуном у довжину в світовому легкоатлетичному літописі.

Боб: Кажіть, що хочете, а для мене найкращим стрибуном світу насьогодні є Майк Пауелл. Найкращий і найдовший стрибок належить йому. Це цифри і факти, друзі, а не дифірамби моєму співрозмовникові! Це – статистика. Перти на неї зі своїми власними висновками – безглуздо. На словах «Майк – найкращий» я б поставив масну крапку. Це не обговорюється.

 

ТЕХНІКА ЧИ СПРИНТ? РЕКОРД ЧИ ПЕРЕМОГА?

 

Бобе, а що ви відчували в той момент, коли Майк Пауелл позбавив вас звання рекордсмена світу?

Боб: Мені завжди було цікаво, хто стане тим наступним, хто пролетить далі за мене. Та, на жаль, сам момент встановлення світового рекорду Мауком Пауеллом я мирно проспав. Пам’ятаю, було близько шостої години ранку, коли мене розбудив телефонний дзвінок мого товариша по збірній Рона Фрімена, котрий бігав 400 метрів з бар’єрами. Він неістото кричав мені у слухавку: «Бобе, ти бачив? Це сталося! Це сталося!» Спросонку я ніяк не міг второпати про що йдеться. Потім Рон, ледь стримуючи емоції, пояснив мені, що такий собі джентльмен на ім’я Майк Пауелл щойно побив мій світовий рекорд, здійснивши стрибок на 8м95см.

Якийсь час я просто не міг прийти до тями. 23 роки я був рекордсменом світу і примудрився проспати момент, коли така важлива частинка мого життя перестала існувати. А потім я подумав: «Господи, який же цей Майк, схоже, красунчик! Який же неймовірний стрибок він мав здійснити! Які пережити почуття!»

 

І ви ніколи не шкодували, що втратили рекорд?

Боб: Та Господь з вами! Рекорди для того і ставлять, аби хтось у майбутньому їх перевершував. Рано чи пізно це мало статися і, відверто, кажучи, я цього ніколи не боявся. Принаймні, втративши рекорд світу, я все ще залишаюся рекордсменом Олімпійських Ігор. Думаєте, в моєму житті щось змінилося саме того дня, коли я втратив один зі своїх титулів? Аж нічогісінько! Мені не хотілося плакати, у мене навіть не виникало ані найменшого бажання в будь-який спосіб якнайшвидше відшукати Майка і, дивлячись йому в очі, запитати: «Гей, дружище, що ти натворив? Ти ж просто зняв з мене корону!» (сміється) Насправді, я дуже швидко змирився з думкою. Що світовий рекорд мені вже не належить.

 

Майк: Мені є чому в тебе повчитися, Бобе! Бо я завжди боявся втратити рекорд. Та чого гріха таїти, я і зараз боюся! Ви тільки не подумайте, що я лише цим рекордом і живу. Пам’ятаєте, як кілька років тому на турнірі «Префонтейн Классік» Дуайт Філліпс стрибнув на 8м74см? Мені тоді телефонували друзі і змушували включити телевізор. А я ніяк не наважувався, бо боявся, що це станеться у мене на очах…

Я поки що не можу уявити, хто і як позбавить мене цього звання, адже я 20 років поспіль живу зі знанням, що саме я рекордсмен світу. Я звик до цього за два десятиріччя, і не розумію, як це може закінчитися в одну мить? Ким я тоді буду? Ось ми з вами вже другу годину спілкуємося…. Мені подобається бути в центрі уваги, я звик до уваги преси, спортсменів, тренерів. Що я робитиму, коли все це зникне одного прекрасного дня?

 

Боб, ось уже 20 років, як не є рекордсменом світу, а прихильники легкої атлетики так і не втратили до нього інтересу…

Майк: Пообіцяйте мені те ж саме, тоді, можливо, я трохи охолону (сміється)… Насправді, я розумію, що вже давно став частиною світової історії. Я знаю, що моє ім’я в літопис легкої атлетики вписане назавжди. Колись до мого звання рекордсмена світу просто додасться приставка «екс».

 

Якось ви обмовилися, що розплачетеся, коли хтось перевершить ваш рекорд. Готова підставити власне плече, лиш би стати свідком цієї історичної події.

Майк: Е, ні! Плакати я більше не буду. Думаю одного разу вистачило. Справа в тому, що я вже плакав у 1995-ому, коли Іван Педросо у Сесрієрі приземлився на позначці 8м96см. Його рекорд тоді не затвердили.

 

Powell_Mike_Barcelona92Панове, ваші результати 8.90 і 8.95, звісно, феноменальні. Але після них ви обидва так і не змогли показати чогось екстра неординарного в секторі. Чому?

Майк: Тому що це – легка атлетика. В ній час від часу доводиться проходити крізь біль. Мені було 27, коли я встановив світовий рекорд, і це, справді, стало піком, після якого всі необхідні для високих результатів навантаження виливалися у численні травми. На жаль, це природно. В такому віці ой як небагато атлетів можуть ще тривалий час перебувати на піку форми.

 

Боб: А я ніколи особливо не переймався тим, що мені так жодного разу і не вдалося приблизитися до свого фантастичного результату. Я завжди цінував те, що в моєму житті був бодай один дуже хороший і дуже далекий стрибок, і що в моєму житті був ТОЙ САМИЙ найяскравіший день. Звісно, ми всі з амбіціями і кожному нам хочеться, пройшовши якийсь рубіж, нижче нього вже не опускатися. Але в спорту це практично неможливо. Для мене перемога на змаганнях завжди стояла куди вище за просто далекий стрибок. Хоча, я не відмовився б, аби в моїй кар’єрі після олімпійського «золота» і рекорду світу ще неодноразово повторилася серія стрибків рівня 8.40… 8.50… 8.60…

 

Майк: 8.96… 8.99… (сміються) Це було б класно! Але Боб правий. Знаєте, я дуже добре пам’ятаю, як я почувався, повернувшись у сектор після п’ятирічної перерви. Мене всі запитували, мовляв, навіщо воно мені потрібно, адже приблизитися до свого рекорду я вже ніколи не зможу. А я й не марив нереальними речами. Я повернувся, бо знав, що можу бути конкурентоспроможним на найвищому рівні. І, знаєте, суперники ніколи не дивилися на мене, як на «ветерана», якому просто більше нічим зайнятися. І рахувалися вони зі мною не через колишній світовий рекорд, не просто з поваги, а через те, що я залишався сильним і небезпечним. Я виходив змагатися і боротися за перемогу, чим додавав чимало перцю в нашу конкуренцію навіть на початку двотисячних.

 

Боб: Золоті слова, Майку! Для мене завжди на першому місці стояла перемога, не зважаючи на рівень турніру. Мені навіть світовий рекорд принципово було встановити не на якихось Богом забутих змаганнях на закинутому університетському стадіоні, а саме на Олімпійських іграх. Мотивація – це дуже важлива річ. Виходити в сектор тільки заради результату – вважаю це безперспективно. Мотивація бути першим як раз і приводить до високих показників і фантастичних рекордів.

 

Beamon_landing_68На одній мотивації далеко не заїдеш. Багато хто і зараз виходить в сектор з прагненням перемогти будь-якою ціною, а до світового рекорду так ніхто і не наближається. Можливо, вся справа в техніці?

Майк: Техніка? Ви пам’ятаєте, що говорили про стрибок Бімона? Дивний – не те слово. Він був настільки неординарний для того часу, що люди його просто називали кострубатим і таким, який не піддається жодній логіці. Я не уявляю, що зміг би зробити Бімон, аби мав можливість користуватися такими благами, як ми. Я маю на увазі нові стадіони, швидкісні покриття, умови для тренувань, наукові дослідження, засоби відновлення, форма, шипівки і т.д. Для свого часу Боб здісйнив диво! Іншим словом це не назвеш. 

 

Так чим ви можете пояснити, що вже більше, аніж півсторіччя стрибки за вісім метрів вважаються гросмейстерськими?

Майк: Я думаю, що глибина цього криється в різниці між просто хорошим чи вдалим стрибком і видатним стрибком. У сучасній легкій атлетиці навіть метр різниці ще може ні про що не сказати. Приміром, у 1991 моя перша спроба у фіналі чемпіонату світу була лише на 7м87см, але ж ви знаєте, з яким результатом я закінчив ті змагання. Результат не завжди є точним відтворення фізичної готовності й технічних навичок стрибуна.

Насамперед, є рівень змагань і відповідний рівень хвилювання. Чим вищий ранг турніру, тим складніше впоратися з нервами. Далі є швидкість розбігу. Перед відштовхуванням ти маєш досягти її максимуму, але при цьому примудритися ідеально потрапити на планку, аби ані втратити бодай кількох сантиметрів, ані заступити. Цю швидкість, не розгубивши, потрібно перевести у стрибок. Думаєте, це просто, коли ти летиш у повітрі, не маєш жодної точки опори і паралельно мусиш коректувати свої рухи, аби приземлитися правильно і далеко? Стрибок у довжину – це постійний контроль над собою від першого кроку розбігу до виходу з ями. Саме тому додавати у результатах від спроби до спроби – не так просто як здається, і саме тому навіть дуже обдарованому атлетові вдається зробити лише кілька видатних стрибків за всю кар’єру. А хтось може стрибати все життя, так і не впіймавши відчуття ідеального стрибка.

 

Усейн Болт все погрожує перекваліфікуватися на стрибуна у довжину і побити світовий рекорд. Йому це під силу?

Боб: Особисто я не можу дати відповідь на це запитання. Я не знаю лише тому, що жодного разу не бачив, як Усейн стрибає у довжину. Але теоретично кожен спринтер може показувати високі результати у горизонтальних стрибках. Ми зараз про що говоримо? Якщо про одноразовий виступ, то, швидше за все, цей ямайський унікум може «потрапити в себе» і здивувати свій фантастичним польотом. Але якщо говорити про тривалі виступи на найсерйознішому міжнародному рівні, включаючи Олімпійські Ігри, то я не візьмуся прогнозувати. Усейн – досить своєрідний атлет. У душі він – шоумен, котрий полюбляє працювати на публіку. Стрибки у довжину такого характеру можуть не простити. В нашому секторі потрібно зберігати концентрацію від спроби до спроби. Якщо її розгубити, не буде ані перемоги, ані результату.

 

Майк: А я, всупереч усьому, вважаю, що Болт здатен стрибати далеко. Навіть дуже-дуже далеко! Вперше я сказав про це його батькам і тренерові ще на чемпіонаті світу в Берліні. Болт має все, що потрібно для феноменальних стрибків: приголомшливу швидкість і зріст. Звісно, йому знадобиться тямущий тренер, а ще бажання і мужність, аби змінити дисципліну.

 

Невже не можна суміщати спринт і стрибки у довжину?

Боб: Все можна робити. І ми знаємо чимало таких прикладів. Той же Карл Льюїс, про якого сьогодні вже чимало сказано. Та й свіжих прикладів вистачає. Приміром, бронзовий призер чемпіонату світу в Тегу Нгоджі Макуша також був непоганим спринтером, і, здається, продовжує займатися короткими дистанціями серйозно й тепер. Але особисто я вважаю, що концентрація на одному виді – завжди приносить бажаний результат. Це не означає, що про спринтерську підготовку потрібно забути. Я також свого часу непогано бігав короткі дистанції й стрибав потрійним. Але прийшов час, коли мені довелося зробити вибір на користь однієї профільної дисципліни. Швидкість конче потрібна для розбігу, але якщо ми зараз говоримо про стрибки у довжину, як про велике мистецтво, як про можливість стрибати за 8.90м, то, як на мене, стрибуном потрібно народитися…

 

І РОК, І КЛАСИКА, І ДЖАЗ

 

І тим не менш, кольоровий театральний метелик, одягнений вами на прес-конференцію, красномовно говорить про те, що ви, народжені для стрибків, віддали свою перевагу музиці.

Боб: Я спробував себе трохи на тренерській ниві. Я продовжую цікавитися легкою атлетикою, але сьогоднішнє моє життя – це справді музика. У мене є свій джазовий гурт, де я проводжу більшість свого часу. Ми виступаємо з концертами у різноманітних клубах і залах. Спорт привив мені одну дуже важливу рису, – віддаватися своїй справі сповна. І нема рівниці, чим ти займаєшся. У світі мистецтва нема поняття світових рекордів, але прагнення бути першим і кращим я забрав із собою на джазову сцену. Музика – це не просто хобі, я ставлюся до неї професійно. Хоча вона звучала в мені завжди. Навіть коли я встановлював світовий рекорд, я глибоко в душі відчував музику, – хвилюючу й ритмічну, яка наростала від одного кроку до іншого.

 

Майк: Так, Боб – це щось особливе. Я не знав, що він музичить, але завжди казав, що під час стрибків Бімон грав на своєму тілі, як на музичному інструменті. Він розбігався, ніби виконував якусь композицію. Подейкують, що ти, Бобе, навіть не знав кількості кроків свого розбігу. Тепер я розумію, що воно тобі й не потрібно було. Ти відчував ритм зсередини.

 

Боб: В яблучко!  (сміється)

 

Beamon_68_jumpБобе, може скажете, з яким музичним стилем можна порівняти стрибки у довжину?

Боб: Думаєте, якщо я музикант, то можу дати безпомилкову відповідь? О ні! Тим паче, що один стрибок від іншого різниться просто неймовірно. Інколи агресивну, стрімку, палку спробу можна накласти на хард-рок. Інший стрибок звучить розмірено й ніжно, скидаючись на класику. Імпровізована і загадкова спробі – це джаз, а гармонічна і легка відповідає блюзовій композиції. Все залежить від твого настрою та внутрішніх відчуттів.

 

Чи можна порівняти тренування в легкій атлетиці з музичними репетиціями?

Боб: Скажу єдине, – і там і там потрібно мати наполегливість, терпіння, і кінцеву мету. І там, і там ти показуєш на розсуд своїх прихильників кінцевий результат, і при цьому жоден глядач не мусить здогадатися, який тернистий шлях ти пройшов, аби подарувати світові ці хвилини насолоди. Спорт і музика – це види мистецтва, нехай і зовсім різні.

 

Ви маєте вдома музичну колекцію?

Боб: О так! Це моя гордість! Близько чотирьох тисяч платівок і дисків. Записи у мене найрізноманітніші: від «попси» до року. Але джаз завжди був і залишається найулюбленішим.

 

ВІД СПЕЦІНТЕРНАТУ ДО ЗАЛИ СЛАВИ… ЧЕРЕЗ БОРДЕЛЬ

 

Стрибок у 21-ше століття і сенсаційна Олімпійська медаль Боба Бімона завжди відсовували за лаштунки його розмаїте і не завжди правильне життя. Народжений в одному із найбільш неблагополучних районів Нью-Йорка Боб втратив матір ще у восьмимісячному віці, а його батько помер, так і не побачивши свого сина. Вихованням Боба частково займалася бабуся Бессі, але восновний вплив на хлопця мала вулиця. В 14 років за крадіжки в магазинах, вуличне хуліганство, певне відношення до наркотиків малого шибайголову вигнали зі школи, відправивши у спецінтернат Квінса. Саме там Бобові зустрів Ларі Еллінса – людину, котра змогла направити чисельні таланти хлопця в потрібне русло. Вже за два роки Бімон став чемпіоном штату серед школярів, згодом виграв молодіжний чемпіонат США, потрапивши до головної легкоатлетичної збірної країни. Вже у 18 своєю метою він обрав участь в Олімпійських Іграх, яку блискавично втілив у життя 18 жовтня 1968 року, вигравши стрибок у довжину з новим світовим рекордом.

 

Олімпіади тих років були особливим явищем, – загадково тихо говорить Бімон. Його хриплий, низький голос в цей момент чимось нагадує стиль розв’язних американських мафіозі. Кількість золотих перснів та коштовного каміння на пальцях видає його неспокійне минуле. Але Боб продовжує розмірено та інтелігентно, торкаючись найглибших струн душі. – В 60-ті роки у світі було ой як неспокійно. Держави вигадували і створювали собі якихось ворогів, аби довести власне верховенство. В часи страшенної політичної ворожнечі ми виховувалися справжніми патріотами. На будь-які міжнародні змагання ми їхали виступати насамперед за честь свої країни. А про Олімпіаду й годі казати! Після Мехіко, приміром, двом нашим олімпійцям серйозно погрожували за те, що вони не привезли олімпійського золота. Боротьба між країнами велася на усіх рівнях. Але самі спортсмени завжди були дружніми. Ми ніколи не вели політичних війн, – лише спортивне суперництво. Після Ігор 68-го у мене з’явилося багато друзів з різних країн світу. З роками ми втратили контакт, але з деякими я спілкуюся до цього часу. Тоді у нас було багато тем для обговорення. Ми говорили про жінок і їхнє прагнення до емансипації, про їхні права і наскільки це необхідно суспільству. Ми говорили про В’єтнам і про смерті ні в чому неповинних молодих хлопців. Ми дивувалися кількістю наркотиків, які мали ледь не вільний обіг в університетах. Й досі не можу збагнути, чому ЛСД – це було так круто? О часи! О звичаї! Як все колись відрізнялося від нашого сьогодення!

 

Powell_BeamonБобе, ви охоче говорите про такі серйозні речі, але ніколи не наважуєтеся розповісти про ніч перед олімпійським фіналом. Подейкують, ви провели її з пристрасною подружкою в одному з дешевеньких мексиканських готельчиків.

Майк: Бобе, та ти просто ходяча легенда! Здається, я все життя шукав секрет твого рекордного стрибка не те що не в тому місці, а навіть не в тому напрямку! (сміються)

 

Боб: На що ви мене штовхаєте? Скажу вам єдине, що на той час у мене було неймовірно романтичні й чудові стосунки. А ніч перед рекордом мені насправді допомогла сконцентруватися на перемозі, а не нервувати, думаючи про суперників та майбутні стрибки. (Ми разом з Бобом дружно вибухнули заливним сміхом)

 

Здається ця історія з розряду «Є що згадати, на нащадкам розказати нічого»?

Боб: (трохи заспокоївшись) Добре, добре! Можете написати, що та ніч була сповнена для мене незабутніми і солодкими поцілунками. Саме так і напишіть, – перед рекордом Бімон процілувався ніч напропале. Це мене не дуже дискредитує? Люди завжди хочуть чути про якусь історію, що передує видатній події. Насправді це не одна історія, а ціла низка важливих речей, які у підсумку стають визначальними. Якщо ви пам’ятаєте, то за день до фіналу я зробив дві невдалі спроби і ледь пробився через кваліфікаційне сито. У ситуації, що склалася, мені потрібно було відволіктися від нав’язливих і гнітючих думок на кшталт: «А якщо це ж саме трапиться завтра?» Найкращий спосіб переключитися – знайти інший вид діяльності. (Бімон замовк на декілька секунд) А знаєте, знаєте що? Озираючись назад я зараз розумію, що нічого не хотів би змінювати тієї ночі! Сьогодні я повторив би все знову! (сміється) І знову… і знову…


Мабуть тепер зрозуміло, чому ексцентричний Бімон одружений вже втретє, і чому для свого житла він обрав простору квартиру у Флоріді з видом на Карибське море, де зранку на затишній лоджії попиває запашну каву під улюблені акорди джазу, що змішуються з мелодією морського прибою. Дивує лише, як він примудрився закінчити Нью-Йоркський університет Адельфі, ставши бакалавром соціології, й коли встиг створити власний гольф-клуб, організовувати разом зі Шварценегером Південно-Флоридські ігри та ще й попрацювати на користь Олімпійського руху в Мексиці та Європі? Втім, яким би не був Боб Бімон, – його ім’я заслуговує на те, аби красуватися золотими літерами в Олімпійському та Американському Залах Слави…