Олеся Повх: «Спринт — це VIP-видовище»

105
     Зірка української жіночої естафети 4 по 100 метрів спалахнула влітку 2010 року на чемпіонаті Європи з легкої атлетики в Барселоні. Тоді на знаменитому Олімпійському стадіоні імені Луїса Компаніса Олеся Повх, Наталя Погребняк, Марія Ремень та Єлизавета Бризгіна сенсаційно здобули чемпіонський титул, показавши найкращий час у світі. 

     Наступного року на планетарному форумі в корейському Тегу дівчата (тільки замість Бризгіной бігла Христина Стуй) знову продемонстрували високий клас, фінішувавши третіми, слідом за визнаними примами спринту — темношкірими представницями Ямайки та США.
     Завзяття молодих українок, помножене на їх натиск, давало підстави вірити в успіх нашої четвірки і на Олімпіаді–2012 у Лондоні. І дівчата здобули «бронзу», знову ставши першими серед усіх білошкірих спортсменок, пропустивши вперед лише світових рекордсменок з Америки та квартет Ямайки. Хоча в олімпійському фіналі наші головні суперниці в боротьбі за третє місце — представниці Тринідаду і Тобаго — зійшли з дистанції, цінність здобутої медалі не стала від цього меншою. Навпаки, українки заявляють, що здійснили неймовірний подвиг, потіснивши з олімпійського п’єдесталу визнаних спеціалісток спринту — темношкірих атлеток.
     Знайомство з учасницями нашої зіркової естафетної команди «УМ» почала ще на початку її сходження на спортивний небосхил. За місяць до виграшу європейського «золота» наша газета відкрила зірку Єлизавети Бризгіної. Надалі були інтерв’ю з Марією Ремень та Христиною Стуй, і ось — як заключний акорд — розмова із «забійницею» сенсаційного квартету Ігор–2012, чемпіонкою Європи в закритих приміщеннях Олесею Повх.
 
«Олімпійська медаль зробила мене дорослішою»
 
     — Олесю, стало відомо, що ви пропускаєте зимову першість Європи–2013, на якій мали б захищати чемпіонський титул на дистанції 60 м. Чому?
     — Зимовий сезон я дуже люблю, але минулий рік виявився дуже виснажливим. Та й узагалі, готуючись до Олімпіади, попередні чотири роки ми зовсім не відпочивали. Тому з тренером вирішили зробити перерву — так би мовити, перезарядити патрони перед майбутнім чемпіонатом світу в Москві, в якому планую взяти участь.
     — Тож наразі ви відпочиваєте і, якщо можна так сказати, все ще продовжуєте купатися в променях слави…
     — Справді, я досі приймаю вітання з олімпійською «бронзою». Власне, мені здається, що з цим успіхом нас поздоровлятимуть ще довго.
     Щодо відпочинку, то поїхати на курорт не вдалося, оскільки весь час я присвячувала відновленню здоров’я, приймала різні лікувальні процедури в Дніпропетровську. Водночас випала хороша нагода погостювати вдома, адже останнім часом на батьківщині я бувала рідко.
     — Вигравши олімпійську нагороду у головній легкоатлетичній дисципліні, ви стали не королівною, але принцесою. «Горошина» — тобто медаль — часом не заважає вам спати?
     — Олімпіада стала серйозним випробуванням не тільки для мого фізичного, а й психічного здоров’я. Після змагань я ще довго бачила сни, в яких ми готувалися до стартів, перебували в «домедальній ері».
З іншого боку, виграш бронзової нагороди серйозно змінив мій спортивний світогляд. Кожен спортсмен мріє потрапити на Олімпіаду, а мені ще й вдалося виграти там медаль. Усвідомивши це, я змінила погляди на життя, тренування, підготовку до змагань. Тепер я значно відповідальніше ставлюся до свого здоров’я, адже не хочеться зупинятися на досягнутому. Можна сказати, що олімпійська медаль зробила мене дорослішою.
 
«В естафеті біг швидший, ніж в «індивідуалці»
 
     — Перед Олімпіадою один із тренерів українських легкоатлетів зізнався, що вас — спринтерок — цілеспрямовано готували до естафетного забігу 4х100. Зізнайтеся, економили сили на індивідуальних стартах?
     — Може, у тренерів і була така задумка, та й ми розуміли, що змагатися з темношкірими атлетками важко… Проте, виходячи на старт, ніхто з нас сили не зощаджував. Бігли максимально швидко — це ж особистий вид, хотілося проявити себе в такій солідній компанії якнайкраще, пробитися до фіналу Олімпіади. Тож ніхто з нас сили не економив. По–перше, між особистими видами та естафетою було достатньо часу для відпочинку. По–друге, естафета проходить на зовсім іншому емоційному тлі. Навіть якщо ти втомлений, пригнічений, хворий, наявність в руках естафетної палички додає сил.
     Не знаю, як це пояснити. Це чудо якесь, але в естафеті завжди всі біжать набагато швидше, ніж в індивідуальних стартах. Тому навіть якщо ми всі четверо бігли б у фіналах «індивідуалки», все одно на естафету вийшли б сповнені сил.
     — Олесю, а як позначився на команді той факт, що у двох відповідальних стартах ваша четвірка не змогла здобути нагород? На зимовому чемпіонаті світу команду дискваліфікували за заступ, а на командному чемпіонаті Європи відбулася втрата палички при її передачі.
     — Так, на «Європі» ми втратили паличку на моєму етапі, коли я передавала її Наталі Погребняк. Але скільки разів ми з тренерами не переглядали відеоповтори того моменту — віднайти помилку в наших діях так і не змогли. Дехто припустив, що сталася містика, адже передача відбулася як у підручнику, ідеально, проте паличка вилетіла з рук. Однак після тієї невдачі ніхто нікого не лаяв. Навпаки, ми підтримали одна одну, адже від цього ніхто не застрахований.
     — У баскетболі кажуть, що винуватцем не пійманого під час передачі м’яча є той, хто віддає. А як у естафетників розподіляється провина?
     — У нас теж так: винен той, хто дає. Адже перебуваючи позаду партнера, бачив руку, в яку потрібно вкласти паличку.
     — Можливо, для кращого «зчеплення» ви обробляєте руки тальком тощо?
     — Такого немає. Однак після проколу на чемпіонаті Європи ми жартома пропонували мастити руки суперклеєм (посміхається).
 
Між жінками — не без конфлікту?
 
     — Здобута вашою четвіркою олімпійська «бронза» варта «золота», проте все одно успіх і славу доводиться ділити між чотирма учасницями команди…
     — Ми всі поодинці почуваємося призерками Олімпійських ігор, адже кожна з нас особисто бігла свій етап, максимально відпрацьовувала на дистанції. Кожна заслужила медаль. Не випадково ж медалей саме чотири.
     — Не секрет, що для успіху в команді потрібно пожертвувати особистими амбіціями. Які поступки вам довелося зробити на шляху до олімпійської нагороди?
     — Упродовж останніх чотирьох років ми тренували естафету з Наталею Погребняк, але на Олімпіаді тренерський штаб вирішив поставити на другий етап Христину Стуй. Особисто мені хотілося, щоб бігла Наталка, адже за багато років спільної роботи ми добре пристосувалися одна до одної в питанні передачі естафети. І хоча я намагалася оскаржити тренерське рішення, та зрештою довелося залишити свою думку осторонь і виконувати тренерські установки. Просто шкода, що Наталя Погребняк залишилася без медалі. Мова не про призові — гроші ще можна заробити, а от ще однієї такої нагоди виграти олімпійську медаль може й не бути.
     — Але ж із Христиною Стуй ваша четвірка виграла «бронзу», а переможців, як кажуть, не судять. Наскільки, на вашу думку, тренерське рішення щодо складу естафетної команди вплинуло на стосунки між членами збірної?
     — У будь–якому разі спортсмени ні в чому не винні, тож немає причин ображатися одна на одну. Ми нормально між собою спілкуємося. Зрештою, які можуть бути у Наташі претензії до Христини? Якщо вони і є, то точно не до Христини.
     Природно, що кожен хоче бігти у складі олімпійської естафети. Але ж не від нас залежить питання кадрової політики. Як вирішила тренерська рада — в такому складі ми й бігли. Ми висловили свою думку, нас послухали, але наставники зробили по–своєму.
 
«Слухаємо лише особистого наставника»
 
     — Не секрет, що жінки полюбляють бути в центрі уваги. Але стометрівка — справа миттєва, на очах у вболівальників атлет перебуває зовсім мало часу. Олесю, вам ніколи не хотілося зайнятися більш «часовмісним» видом спорту?
     — Спринт — це ж VIP–видовище. Цей вид завжди ставлять у кінець програми, й уже під час самих приготувань телевізійники концентруються тільки на спринтерах. Попри те, що забіг триває якихось 11 секунд, змагання сповненні інтриги й неймовірної концентрації. Під час старту на стадіоні всі замовкають, щоб почути стартовий постріл. Власне, я ніколи не думала про інші дисципліни, де можна було б подовше бути на очах у вболівальників та перед об’єктивами телекамер. Я краще промчу сто метрів і потім із прапором буду бігти ще й коло пошани, ніж змагатимусь на восьмистах.
     — На одній із прес–конференцій тепер уже екс–президент Федерації легкої атлетики України Валерій Борзов казав, що на передолімпійських зборах брав участь у підготовці вашої естафетної команди до Лондона. Цікаво, якась із порад олімпійського чемпіона Мюнхена вам стала в нагоді?
     — Відверто кажучи, до нашої естафети в останні роки значно зріс інтерес. Було приємно, що особисто президент Федерації, дворазовий олімпійський чемпіон, був присутнім на наших тренуваннях. А доки ми були в тіні, ніхто на нас уваги не звертав.
     Загалом, у нашій підготовці брала участь велика кількість наставників. Окрім особистих тренерів з індивідуальних видів та естафети, були ще й старші тренери з цих дисциплін, тренер зі спринту. Якби ми слухали абсолютно всіх — нічого б не досягли. Тож ми дослухалися лише до особистого наставника.
 
«Телефоную мамі по двічі на день»
 
     — Нещодавно частина легкоатлетичної збірної побувала на зборі в Португалії. У фотозвіті фігурували дві учасниці вашої естафети — Стуй і Бризгіна, тоді як вас і вашої подруги та землячки Марії Ремень на цих зборах не було…
     — Оскільки ми пропускаємо зимовий сезон, то тренер вирішив залишитися в Україні. У нас тут (у Запоріжжі) чудовий манеж, де мене все влаштовує. Власне, в Португалії вже не перший рік проводяться збори, але ми віддаємо перевагу Запоріжжю. Працюємо по накатаній і начебто все виходить, тож змінювати плани не будемо.
     — Деякі спортсмени кажуть, що, обираючи спорт, отримують хорошу можливість помандрувати світом. Цікаво, чи ви, проводячи тренувальні збори в Україні, не ображаєтеся на наставника, який позбавляє вас можливості побачити закордон?
     — Навіть якби ми туди поїхали, ми все одно б тренувалися — на прогулянки часу не було б. Зрештою, нам вистачає того закордону, який ми бачимо під час змагань, адже ми доволі часто виїжджаємо на міжнародні старти. А зайвий раз побути удома — це мені за щастя. Хочеться наголосити, що ми повністю довіряємо тренерові, і як він вирішив, так і буде. Ніяких претензій до нього немає (сміється).
     — Олесю, ви отримали освіту за спеціальністю «олімпійський і професійний спорт», здобули кілька високих нагород. Маючи власні знання і досвід, чи не вступаєте в полеміку зі своїм наставником у тренувальному процесі?
     — Звісно, що я маю свою думку, але я ніколи не стаю в позу, не лізу на рожен. Коли я маю свою пропозицію, ми можемо її обговорити, і тренер, якщо пропозиція слушна, внесе корективи в роботу. Але категорично я ніколи не наполягаю на своїй правоті.
     Насправді, конфліктів на професійному ґрунті у нас із Костянтином Михайловичем Рураком ніколи не було. Розбіжності в нас трапляються в питаннях дисципліни (сміється).
     — Після Олімпіади в одному з інтерв’ю ваша мама сказала, що постійно двічі на день спілкується з вами по телефону. Це такий собі контроль за донькою, яка живе в іншому місті?
     — Вона не контролює. Узагалі–то це я їй телефоную: прокинувшись — бажаю мамі доброго ранку, ще раз — розповідаю про те, як пройшло тренування.
 
ДОСЬЄ «УМ»
Олеся Повх
Заслужений майстер спорту з легкої атлетики (спеціалізація — спринт).
Народилася 18 жовтня 1987 р. в Дніпропетровську.
Багаторазова чемпіонка та рекордсменка України на дистанції 100 м. Чемпіонка Європи 2010 р., бронзова призерка Олімпійських ігор 2012 р. та світової першості 2011 р. в естафеті. Володарка європейського «золота» 2011 р. в закритих приміщеннях на дистанції 60 м, срібна медалістка командного чемпіонату Європи на стометрівці.
Перший тренер — А. Слюсар. Тренери — Костянтин та Михайло Рураки.
Зріст — 169 см, вага — 63 кг.
Закінчила Запорізький національний університет, факультет професійного та олімпійського спорту. Навчається в аспірантурі.
Незаміжня.
Віталій МОХНАЧ, «Україна молода»