Олександр Дриголь: «Щоб був результат, потрібно повірити у прапор своєї країни»

146
80-метрова позначка у секторі для метання молота – це як 6 метрів у стрибках з жердиною серед чоловіків чи 15 метрів у жіночому потрійному стрибку. Досягти такого результату означає увійти у своєрідний клуб обраних. Ці показники у журналістських і навіть у спортивних колах часто називають гросмейстерськими. Та навіть бути близько до них уже дорого варте і вдається далеко не кожному.

 
Один з тих, хто вміє метати молот під 80-метрову позначку, – українець Олександр Дриголь. Та тут важливий не стільки результат, скільки те, у якому віці Олександрові продовжують вдаватися такі виступи.
 
Дриголь вийшов у олімпійський сектор Лондона у віці 46 років. І нехай йому не вдалося пройти кваліфікацію, своїм приклад він надихнув не одне покоління і став героєм статей в іноземних ЗМІ.
 
Питання про те, чи побачимо ми Олександра на змаганнях нинішнього року, цікавить багатьох уболівальників. Саме з ним ми і звернулися до спортсмена.
 
– Після Олімпіади п’ять місяців не брав молот до рук, не хотілося метати. А потім знову з’явилося сильне бажання повернутися в сектор, – розповідає Олександр Дриголь. – Зараз знову тренуюся і хочу спробувати сили на одному з українських стартів. Навряд чи це буде Кубок України. Думаю, візьму участь у чемпіонаті, адже я лише нещодавно почав тренуватися, кілька тижнів працював зі штангою і лише зараз починаю метати. А до Кубка України залишається не так і багато часу.
 
Слідом за Олімпіадою спробуєте виконати норматив, необхідний для участі у чемпіонаті світу?
 
Це навряд. Причина все та ж – я довгий час не тренувався і лише зараз повертаюсь у сектор. Але життя все покаже.
 
Після Олімпіади, певно, аналізували свій виступ у Лондоні. Чого тоді не вистачило, щоб пройти кваліфікацію?
 
Я занадто рано вийшов на пік форми. Норматив виконав наприкінці квітня-початку травня, коли багато хто ще й стартувати не починав. Але це зараз я розумію помилку. Хоча то була необхідність, мені потрібно було рано виходити на пік і виконувати норматив, бо інакше я б не зміг потрапити до складу команди.
 
Та попри все я став найстаршим з учасників у секторі для метання молоту. Немає людини, яка б у 46 років метала під 80 метрів. Після Олімпіади до мене зверталися за інтерв’ю закордонні ЗМІ. Запитували, як це мені вдається. Але я відбирався і їхав на Олімпіаду не для того, щоб потім хвалитися цим. Я це робив для України. До мене і зараз підходить багато людей і дякує за те, що я своїм прикладом надихаю їх, підштовхую до того, щоб вони, приміром, відірвалися від екранів телевізорів і повернулися до здорового способу життя, знову почали бігати.
 
А як щодо молоді?
 
Я своєрідний локомотив для неї. Намагаюсь їм допомагати, даю поради. Продовжуватиму метати і надалі, але життя змінюється. Завтра молодь почне показувати високі результати і посуне мене. Проте я буду лише радий їхній перемозі. Приміром, коли Олексій Сокирський став четвертим на Олімпіаді, я дуже радів за нього. Давно знав, що він покаже високий результат. У нього дуже хороша техніка.
 
Так, ці спортсмени – мої суперники. Але їхні виступи і перемоги – це все для нашої країни. Якось я приніс прапор України на тренування. Вони не відразу зрозуміли, навіщо. А я їм сказав: «Спочатку ви повинні повірити у нього, тоді буде й результат. Усі ваші старання і витрачені сили повернуться». Потрібно вірити у те, що робимо, у прапор, кольори якого захищаємо.
 
Молодим спортсменам потрібна мотивація. Метання молота – такий вид спорту, коли тренуватися доводиться у багнюці. В Україні не так багато місць, де є нормальний сектор. І якщо у цих хлопців та дівчат ще й мотивацію відібрати, то тоді нашому виду загрожує зовсім не світле майбутнє.