Анастасія Рабченюк: «Не згодна на щось менше, ніж фінал чемпіонату світу»

27
Свого часу Анастасія Рабченюк вдало підхопила естафету від Тетяни Терещук-Антипової і стала лідером з бігу на 400 метрів з бар’єрами в Україні. Спортсменка регулярно потрапляла до фіналів чемпіонатів світу та Олімпійських ігор, демонструючи високі результати. Здавалось, Анастасія ось-ось одягне на шию заслужену медаль. Чекали її не де-небудь, а на Олімпіаді-2012. Та в Лондон вона не поїхала. Щоправда, причина була більш ніж поважна.

 
14 вересня у Анастасії та Сергія Басенка, її чоловіка і тренера, народився чудовий синочок Микитка. Сьогодні молода мама знову тренується і сповнена сил і бажання повернути лідерські позиції не лише в Україні, а й у світі. Про це і не лише про це Анастасія розповіла в інтерв’ю прес-секретареві ФЛАУ.
 
«ЗАРАЗ ТОЙ ПЕРІОД, КОЛИ ВМРУ, АЛЕ ЗРОБЛЮ»
 
Тренуюсь уже шість місяців. Через три тижні після пологів почала повільно бігати, качала м’язи спини. Тренування були не щодня, від одного до трьох разів на тиждень.
 
А коли почалися повноцінні тренування?
 
У березні на зборах у Кисловодську. З нами їздила бабуся, вона займалася Микиткою, а я повністю відновлювалася. Це дуже допомагало, оскільки до цього не завжди вдавалося висипатися, приходила на тренування в розібраному стані.
 
Зараз ви на зборі у Кремінній і, наскільки розумію, маєте твердий намір уже цього року зануритися у змагальну атмосферу?
 
Плани у нас наполеонівські. Хотілось би успішно ввійти у змагальний режим. Не буду говорити, що вийду на старт – і все виграю. Але задум такий є. Фінал чемпіонату світу – це мінімум.
 
Цього року хочеться виступити якомога краще. Тим більше мене і вік підганяє, залишилося виступати три-чотири роки. Звичайно, якщо здоров’я дозволить, то можна й довше.
 
Тетяна Терещук-Антипова в одному інтерв’ю сказала, що вона, як хороше червоне вино, чим витриманіше, тим краще…
 
Такі приклади є, і Тетяна один з них. Є спортсменки, які бігали на високому рівні після 35 років. Але кожен атлет індивідуальний. Можливо, і я повторю їхній подвиг, проте загадувати на майбутнє складно.
 
До речі, ви помітили, що і ви, і Тетяна завагітніли перед Олімпіадою. Тільки вона у 2008 році, а ви  – у 2012-му?
 
Навіть не задумувалася над цим… Ми з Сергієм планували дитину після пекінської Олімпіади, наприкінці сезону. Тоді не вийшло. Вищі сили послали нам сина в олімпійський рік. Але це мені навіть пішло на користь. У мене всі сезони проходили без відпочинку, я морально втомилася. А зараз у мене свіжа голова, зовсім інакше сприймаються тренування. Мені хочеться працювати і мене нічого не лякає. Зараз той період, коли вмру, але зроблю. Втрачати нема чого. Відразу після пологів, звичайно, буле складніше. Навіть трішки хвилювалася, чи вдасться повернутися цього року. Але зараз все змінилося.
 
Кажуть, що після народження дитини відбуваються зміни в організм жінки. Ви відчули це переродження не лише на психологічному, а й на фізичному рівні?
 
Те, що організм перестроюється, це сто відсотків. І голова, звісно, теж. Але все індивідуально, є різні приклади. Хтось швидко відновлюється і відразу виступає на високому рівні. Комусь цей процес дається набагато складніше. Але це, мабуть, стосується тих, хто набирає багато зайвої ваги.
 
У вас з вагою проблем ніби немає?
 
Насправді, у мене півтора зайві кілограми. У мене ще не настільки сильні м’язи, як були раніше, тому я ці півтора кілограми сильно відчуваю. Але з вагою у мене і справді проблем поки що немає.
 
Суперниці не здивувалися, коли не побачили вас на доріжках в олімпійський рік?
 
Дехто з них знав про мою вагітність, навіть за кордоном, наприклад, полька Анна Єшень.
 
До речі, результат Наталії Антюх на Олімпіаді вас не здивував?
 
Трішечки здивував, хоча я знала, що вона може так пробігти. Вона здібна спортсменка. Я підозрювала, що вона виграє. Хоча, зізнаюсь, симпатизую Лашинді Демус, але вона була другою. З одного боку, прикро за неї, а з іншого – радію за Наташу. Вона ж своя, слов’янка. Хто мене здивував, так це чешка Сюзанна Хейнова. У неї був дуже хороший сезон. Але у неї часто буває, що виступає добре, а на офіційних змаганнях не складається. А минулого року допрацювала над помилками і потрапила до призової трійки.
 
«Я – МАКСИМАЛІСТКА»
 
Судячи з тренувань, могли б зробити хоча б приблизний прогноз на результат, з якими бігтимете 400-метрівку з бар’єрами цього року?
 
Прогноз – справа невдячна. Це як прогноз погоди: кажуть, що завтра буде дощ, а насправді світить сонце. Я – максималістка і ставлюсь до себе дуже прискіпливо. На тренуванні у Кисловодську тренер каже мені, що я додаю, він бачить результат, усе за планом. А я ж знаю, що у цей період рік-два тому я бігала набагато краще і починаю засмучуватися. Та в той момент за мене говорять емоції. А коли приходжу додому, все адекватно оцінюю, то розумію, що і справді з кожним тижнем організм сприймає все набагато краще, я входжу в спортивну кондицію.
 
Моє завдання на цей рік – виконати норматив і потрапити на чемпіонат світу. Але не просто потрапити на чемпіонат світу, а як мінімум бігти там у фіналі. На менше я не згодна. У мене ще є в запасі три-чотири місяці. Але загадувати не буду. Ближче до літа, можливо, щось більше проясниться. А поки що бар’єри я ще не бігала, швидкість тільки піднімається.
 
А комерційні змагання плануєте?
 
Ні, плануємо виступити на чемпіонаті України, виконати норматив і готуватися до чемпіонату світу. Ставка у нас на нього. Можливо, на командному чемпіонаті України пробіжу 200 або 400 метрів, щоб згадати змагальну атмосферу. Звісно, якщо результати почнуть зростати швидше, ніж ми планували, буде емоційний сплеск, то я не відмовлюсь і від міжнародного турніру. Змагальний режим потрібний, особливо після такої паузи.
 
«БАР’ЄРИ НЕ ЗРОБЛЯТЬ ПІДНІЖКУ І НЕ ШТОВХНУТЬ У СПИНУ»
 
А що найважливіше у подоланні бар’єрів?
 
Тактика, ритм по дистанції. Чим більш гладко і технічно пробігаєш бар’єри, тим менше втрачаєш у часі. Кожний спортсмен від бар’єра до бар’єра робить певну кількість кроків, і чим менше він зіб’ється, тим кращим буде результат. До речі, знаєте, чому бар’єри, на думку спеціалістів, бігти легше, ніж «гладку» 400-метрівку? Над бар’єром є фаза, коли м’язи встигають розслабитися. І немає монотонності.
 
Насправді, у подоланні бар’єрів все залежить від професіоналізму і напрацьовується на тренуваннях. У мене завжди страждають сьомий-восьмий бар’єри. Завжди втрачаю на них пів секунди.
 
Сьомий і восьмий бар’єри, часом, не зачакловані? У Станіслава Мельникова, якщо не помиляюсь, теж колись була з ними проблема.
 
Найбільш проблемний відрізок дистанції на 400 метрів – від 250 до 320 метрів. Починається втома, крок стає меншим. Якщо ти тримаєш амплітуду кроку, тоді немає проблем у ритмі. Якщо це не відпрацьовано, починаються збої і втрати.
 
А якби на чемпіонаті світу-2011 в Тегу ви не збилися на цих бар’єрах, який час у вас міг би бути?
 
Ближче до особистого рекорду я б пробігла. Але тоді були й інші проблеми. Забіг і півфінал я бігла на «чужу» ногу, і лише у фіналі змогла підібрати свою. Це був психологічний момент, чомусь збивалась і бігла перший бар’єр з іншої ноги. Але головне, що потім все склалося. Якби я тоді не потрапила у фінал, не пробачила б собі. У мене фізична форма була хороша, а технічна – не дуже.
 
Дистанція 3000 метрів з перешкодами вважається дуже підступною. А чи відчуваєте підступність з боку бар’єрів?
 
Їх не можна боятися. Як тільки з’являється страх з твого боку, виникає підступність з їхнього. А якщо ти добре готовий, то її немає. Вони ж не зроблять підніжку і в спину не штовхнуть. Навіть якщо його зачепити, то він упаде. А якщо зачепити перешкоду в стіпль-чезі, то впадеш ти. У них, можна сказати, справжні колоди. А у нас бар’єрчики гарненькі і витончені.
 
А є спортсмен чи спортсменка, які чия техніка для вас є еталоном?
 
Збої бувають у всіх, і у тої ж Наталії Антюх. На Олімпіаді в Лондоні вона пробігла ідеально, тому і був такий високий час. До цього були проблеми. У Лашинди Демус домінує права нога, але в кінці вона може збитися і зламатися психологічно. Доьбре біжить Сюзанна Хейнова, у неї я не бачила таких збоїв. Але вона не еталон для мене, у мене взагалі немає еталону. У кожного свої проблеми. У когось з бар’єрами, у когось – зі швидкістю. Кожен біжить індивідуально. Не скажу, що я фанат чийогось бігу.
 
Ви, може, й не фанат, проте фанати є у вас. Італійський фан-клуб все ще вас підтримує?
 
Його створив мій друг-італієць Мірко, тому він і вважається італійським. Але насправді у мене інтернаціональний фан-клуб. Там і японці, і іспанці, і люди з інших країн. Вони приїжджають підтримувати мене на офіційні змагання, ми з ними зустрічаємось, спілкуємось. Мірко мене вже запитує, чи буду виступати в Москві, бо вони хочуть їхати. Але навіть якщо я не поїду, то вони зможуть підтримати й інших наших дівчат.
 
«МІЙ ТРЕНЕР І ЧОЛОВІК НЕ ДАЄ ПРИВОДІВ ДЛЯ РЕВНОЩІВ»
 
На Олімпіаді Україну представляли дві Ані – Тітімець і Ярощук. Як гадаєте, цього року конкуренція з їхнього боку буде сильною?
 
Вони мені і в 2011-му її склали. Але я завжди за здорову конкуренцію. Раніше і на чемпіонаті України було не дуже цікаво виступати. Ти завжди знав, що виграєш. Не знаю, як дівчата будуть готові цього року, але у них було два дуже хороших сезони. Аня Ярощук показала дуже високий результат, мене це вразило і здивувало. У Ані Тітімець таких проривів не було, але вона дуже стабільно виступає з року в рік. Ще у нас є зовсім молода дівчинка Альона Колесниченко. І це чудово, коли можеш пробігти у такій сильній компанії.
 
У вас чоловік і тренер в одному обличчі. Про спорт з Сергієм розмовляєте лише на стадіоні?
 
Діючий професійний спортсмен повинен скрізь жити професійним життям. Це режим, харчування, відновлення. Дякувати Богу, у мене чоловік тренер, він усе розуміє і допомагає. Вдома у нас теж спортивне життя. Почали трішки відволікатися лише після народження дитини. А раніше такого не було. Приходили після стадіону додому – і відразу відновлення. Інколи доводилось жертвувати навіть походами в кіно, оскільки зранку знову на нас чекало складне тренування і хотілось відпочити.
 
У Сергія на особисте життя раніше залишалося більше часу, але зараз збільшилася група і часу майже немає. У нього вдома є кабінет, він там працює, обдумує плани тренувань. Я інколи злюсь, що на мене часу вже залишається менше. Але я його розумію. Завдяки тому, що він так відповідально ставиться до своєї роботи, у нього з учнями і є результати. Тренер повинен знати про спортсмена все поза стадіоном. Завдяки цьому він будує тренування.
 
Сергій ще дуже молодий тренер, але досяг неабияких успіхів. Українська легка атлетика знає ще один приклад успішного молодого тренера – Костянтина Рурака. На вашу думку, у чому їхній секрет?
 
Я можу з впевненістю говорити лише про свого тренера, оскільки я все це бачу на власні очі. Так от секрет – у неймовірному бажанні щось дізнатися, це азарт, бажання довести, у першу чергу, самому собі, що ти можеш це зробити і ти справжній і гідний тренер. Сергієві присвоїли звання «Заслужений тренер України», і він з кожним днем намагається його підтверджувати. Йому дуже подобається тренерська діяльність. Він постійно вчить щось нове, читає літературу, шукає статті в Інтренеті. Намагається дізнатися про щось саме у сучасному спорті.
 
А ще на початку кар’єри Сергієві поталанило зустріти чудового вчителя в особі Володимира Андрійовича Федорця, чия допомога була неоціненна. Він допоміг йому зрозуміти нюанси і секрети підготовки спортсменів високого рівня.
 
Ви вже сказали про те, що у Сергія збільшилася група. А не ревнуєте до інших? Можливо, тепер на доріжці вам часу приділяється менше?
 
Я вже 17 років у спорті, тривалий час у професійному. Багато що вже відчуваю сама, сама бачу свої помилки. Я люблю, коли Сергій на мене дивиться, але мені зовсім не обов’язково, щоб біля мене постійно стояли і щось підказували. Коли потрібно приділити мені час, він і так знає. Тренер – він як психолог, повинен знати, коли потрібно приділити увагу. А чи ревную? Інколи може бути трішки, але розумію, що Сергій кожному повинен приділити увагу. І я в цьому зацікавлена, адже якщо він десь щось пропустить, то настрою це не додасть. І я все це бачу, теж переживаю за нього. А ревнощі – це даремна річ. Він завжди мені каже, що я у нього номер один і це не обговорюється. Сергій мені не дає приводів для ревнощів. Дякувати Богу, що у мене є така людина. Він підтримує мене в усьому.
 
Що було раніше: ваш особистий чи професійний союз?
 
Особистий. Ми ще не були одружені, зустрічалися, Сергій вже працював з Володимиром Федорцем. А співпрацювати ми почали у 2010 році, коли вже були чоловіком і дружиною.
 
Я тренувалася у різних тренерів, і до жодного з них у мене немає претензій. Завдяки Володимиру Федорцю багато чого досягла. А потім настав такий момент, коли потрібно було перейти до Сергія. І разом ми теж досягли результатів. В олімпійський рік я завагітніла. У мене життя так складається, що я в ньому ні про що не шкодую. У мене хороший чоловік. Я вдячна йому за підтримку. Якби не він, я б могла й не досягти тих вершин, які у мене були. Одним словом, у мене золотий чоловік.
 
Але чим ближча людина, тим більше інколи на ній виміщають свій поганий настрій…
 
Це є… Усе накопичується, а потім в якийсь момент виплескується назовні. Близькі завжди і радуються разом з нами, і страждають.
 
«СИН СТАВ ПОДАРУНКОМ ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ»
 
Коли народився ваш син?
 
У День мого народження, 14 вересня. Я знала, що він повинен народитися у вересні, та не хотіла, щоб саме у цей день. Але це був такий для мене подарунок.
 
Після народження дитини змінився світогляд і погляди на життя?
 
Стаєш дорослішим, починаєш до всього ставитися відповідальніше. У цієї маленької людини повинна бути мама. Дитину потрібно виховати, виростити, зайвий раз не варто ризикувати.
 
Коли були вагітною, задумувалися про те, якою будете мамою?
 
Так. Я така людина, яка повинне все робити сама. І мені було цікаво, якою мамою я буду. Спочатку трішки це проглядалося. Хоча я і зараз нікому не віддам свою дитину, навіть бабусям. Я повинна обов’язково бути десь неподалік, адже мій син ще такий маленький. Але я адекватна мама. І знаєте, я не думала, що можу бути настільки стриманою. З народженням Микитки відкрила в собі стільки позитивних рис, про які раніше навіть не здогадувалася.
 
У Кремінній бабуся теж з вами?
 
Так, лише завдяки нашим бабусям можу комфортно тренуватися. У нас іноді і дідусі підключаються. Мої батьки живуть далі, у Павлограді, Дніпропетровської області, і не можуть часто приїжджати. А Сергієві у Вінниці, вони у нас бувають частіше. Коли збори, то у нас режим. Бабуся спить з Микиткою, годує його, а ми тренуємося, відновлюємося. Це велика допомога і підтримка для нас.
 
А коли ви востаннє відпочивали разом з Сергієм?
 
У 2011 році. Я дуже хотіла побувати в Західній Україні. Ми три дні провели у Львові, потім поїхали в Карпати. А вже коли була вагітною, скористалася нагодою і разом з сестрою їздили в Туреччину. Але цього року плануємо відпочити вже всією сім’єю на Сардинії, у нашого знайомого. Я дуже люблю Італію. Кілька днів проведемо у Римі, а потім – до моря.
 
Текст: Ольга Ніколаєнко
Фото: з особистого архіву Анастасії Рабченюк