Українська жіноча естафетна четвірка у спринті перебуває на провідних ролях уже три роки – після того як дівчата виграли «золото» чемпіонату Європи–2010 у Барселоні. Потім були бронзові медалі першості світу 2011 року та Олімпіади–2012, де українки стали найшвидшими з білошкірих атлеток. Одна з головних частин «української машини» — харків’янка Наталя Погребняк. Щоправда, наймасштабніший успіх цієї команди — «бронза» олімпійського Лондона — здобувався без Погребняк. Хоча дівчата й не хочуть виносити сміття з дому, але інцидент із невключенням Наталки до складу естафети на Іграх–2012 залишив неприємний осад не тільки в душі самої динамівки, а й її партнерок, які до останнього боролися за Наталчине місце в «основі». Втім сама спортсменка згадує ті дні з посмішкою й готується до підкорення нових вершин. Днями Наталка привезла чергове естафетне «золото» з командного чемпіонату Європи, а наприкінці літа знову має бігти на великій першості світу, яка відбудеться в Москві.
«В естафеті з’являється додатковий драйв»
— Наталю, на недавньому командному чемпіонаті Європи ви бігли на останньому етапі і принесли нашій естафеті перемогу. А після того здобули особисте «золото», вигравши стометрівку на «Меморіалі братів Знаменських» у Підмосков’ї. Скажіть, на чому будете акцентувати увагу, готуючись до чемпіонату світу?
— Ми завжди зосереджували наші сили на естафеті, оскільки розуміли й розуміємо, що на рівних боротися з Америкою і Ямайкою в особистих видах спринту дуже складно. Попередні роки показали, що саме в естафеті ми можемо скласти їм конкуренцію.
— А по духу ви — командний гравець чи тяжієте до індивідуальних звершень?
— Думаю, що кожен спортсмен мріє піднятися на п’єдестал індивідуальних змагань. Але, оцінивши реально ситуацію, скажу, що в естафеті шансів на успіх більше.
Зрештою, якщо мої результати стануть кращими і з ними можна буде конкурувати в особистому виді, це не заважатиме нашій команді. Закономірність проста: краща «індивідуалка» — потужніша естафета.
— У такому разі, чи вистачає вам часу на відновлення між особистими та командними змаганнями?
— Так. Насправді коли ми виходимо на доріжку разом, кожна з нас біжить швидше, ніж під час індивідуальних змагань. Вочевидь з’являється додатковий драйв, та й відповідальності більше.
— Загалом, чого бракує вітчизняним атлетам для того, щоб на рівних боротися зі спринтерками США та Ямайки?
— Думаю, що темношкірі люди генетично краще готові до спринту, ніж ми. Та й система підготовки, відновлення в них все ж таки краща.
«Думки змінити громадянство на хвилиночку виникали»
— Повернімося до командних справ. На Олімпіаді–2012 головний тренер Олександр Апайчев не поставив вас у четвірку, яка згодом виграла «бронзу», хоча Олеся Повх та Марія Рємєнь наполягали саме на вашій кандидатурі. Кажуть, що цей епізод став «яблуком розбрату» між вами та наставником.
— Я вважаю, що тренер вчинив неправильно, і, думаю, він теж про це знає. На той момент я бігла не гірше за решту кандидаток на місце в команді. Але, як кажуть, із керівником не посперечаєшся. Та це вже в минулому.
— Коли тренер не дозволив вам стати бронзовою призеркою Ігор, чи не виникало у вас бажання змінити громадянство? Адже маємо паралель: провідний український гімнаст Микола Куксенков, залишившись через суддівські маніпуляції без олімпійської нагороди і, як наслідок, без преміальних, переїхав до Росії.
— Тоді в Лондоні, одразу після стартів, на хвилиночку такі думки виникали. Але, як кажуть, добре там, де нас немає. (Сміється).
— Хай там як, а нещодавно одразу двоє українських легкоатлетів змінили громадянство – стрибуни Ганна Князєва й Шериф Ель–Шериф. Хтось із журналістів пожартував, що за нового президента ФЛАУ стало більше свободи, от спортсмени й побігли за кордон…
— Насправді за Валерія Борзова метальник списа Іван Гришин також переїхав до Туреччини. Думаю, що переїзди Князєвої та Шерифа обумовлені особистими обставинами, а не чимось іншим. Аня ж вийшла заміж, поїхала за чоловіком.
— А ви змогли б проміняти спортивні нагороди на жіноче щастя?
— Спорт спортом, але він же колись закінчується й розпочинається особисте життя. А для жінки що важливо? Вдало вийти заміж та народити дітей.
— А так, щоб залишити арену на піку кар’єри?
— Ну, поки особисто з цим не зіштовхнешся, нічого наперед не скажеш.
«Працюємо заради однієї медалі»
— Існує думка, що зі збільшенням чисельності жіночого колективу зростає ймовірність виникнення конфліктів. Які взаємовідносини у вашому естафетному колективі, де шестеро дівчат борються за чотири вакансії на біговій доріжці?
— Проблем у взаєминах у нас немає. Усі розуміють, що ми працюємо заради спільної мети — однієї медалі. По суті, на зборах ми зосереджені тільки на тренуваннях, а решта моментів – дозвілля, відпочинок, розваги – це вже тоді, коли роз’їжджаємося по домівках.
— Наталю, ви представляєте Харківський регіон. Які умови для тренувань та підготовки спортивних кадрів пропонує область?
— В основному, вся підготовка до змагань відбувається на зборах, адже нам потрібно бути разом, «на видноті», відпрацьовувати естафету. Тож удома, на Харківщині, я буваю рідко – у перервах між командними зльотами проводжу там по два–три тижні.
— Які нині побутові умови на тренувальних базах олімпійців? Напередодні Лондона багато спортсменів виказували невдоволення з цього приводу.
— Скажу так: гірше не стало.
— Після приходу нового керівництва федерації змінилася тренерська ієрархія в легкоатлетів. Замість головного наставника всієї збірної з’явилися куратори окремих напрямів…
— У нашій підготовці принципово нічого не змінилося. Навколо нас лишилися всі ті люди, які й раніше з нами займалися. Естафетою опікуються всі наші особисті наставники, і цей склад є незмінним. Можна відзначити хіба що зменшення психологічного тиску згори.
— Новий очільник ФЛАУ Ігор Гоцул називає стосунки між теперішнім керівництвом федерації та спортсменами партнерськими.
— Власне, можна й так сказати.
«Виконав норматив — ти в «основі»
— Як складаються взаємини всередині вашого естафетного секстету, де чотири учасниці мають титул призерок Олімпіади, а дві інші – ні?
— Усі нормальні, адекватні люди, й ніхто не демонструє зверхності чи «зірковості». Зрозуміло, що такий здобуток залишиться з дівчатами назавжди, але то вже в минулому. Тепер перед нами стоять нові виклики.
— Цікаво, хто у вашій команді головний, якщо так можна сказати — капітан?
— У нас немає головного — всі на рівних.
— А кого у вашій команді можна назвати «акумулятором», від якого всі беруть енергетичний заряд?
— У нашому випадку кожна з нас підзаряджає одна одну. Скажімо, на недавньому Кубку Європи Леся [Повх], передаючи паличку Віці [П’ятаченко], кричала їй у спину: «Давай, давай!». Так само Вікторія підбадьорювала Машу Ремень, а вона – мене. Ось так ми й працюємо, створюючи на доріжці єдине ціле.
— Від чого залежить ваша розстановка на етапах? Адже на різних змаганнях біжать різні люди в різній послідовності.
— Цими питаннями опікується куратор естафети Костянтин Рурак. Насправді ми взагалі не знаємо, хто бігтиме. Скажімо, вибір естафети на командному чемпіонаті Європи він пояснив так: хто виконав встановлений часовий норматив — той і біг. У Христини Стуй та Єлизавети Бризгіної його не було.
— Виходить, що тепер місце в основному складі чітко залежить від спортивного принципу?
— Так. Виконав норматив — ти в команді.
— Припустимо, в усіх шістьох спортсменок виконаний норматив. Тоді, певно, тренер обиратиме кращих із кращих. Які умови необхідні для того, щоб продемонструвати максимальний результат?
— Скажу чесно, коли я встановлювала особисті рекорди, я про них узагалі не думала. Само собою вийшло. Хоча… Ти ж тренуєшся, готуєшся… Певно, просто важливо в той момент бути на піку форми й не отримати травму.
— Від кого залежить вихід на пік форми в потрібному місці, в потрібний час?
— Це повністю тренерська робота.
— Ну й насамкінець — із чого складається ваш відпочинок?
— Граю в боулінг, більярд, волейбол. Усе одно спорт не залишає мене в повсякденному житті. (Сміється).
ДОСЬЄ «УМ»
Наталя Погребняк
Заслужений майстер спорту з легкої атлетики (спеціалізація – спринт).
Народилася 19 лютого 1988 р. у Куп’янську Харківської обл.
Представляє спортивне товариство «Динамо».
Бронзова призерка чемпіонату світу 2011 р., золота медалістка ЧЄ–2010, переможниця командного чемпіонату Європи 2013 р. в естафеті. Багаторазова чемпіонка України.
Зріст — 171 см, вага — 62,5 кг.
Перший тренер — Галина Дев’ятко. Тренер — Марія Омельченко.
Навчається в магістратурі Харківського інституту фізичної культури та спорту.
