24 липня в Донецьку стартує чемпіонат України. Саме за його підсумками буде сформовано склад команди для участі в чемпіонаті світу в Москві. Та ще зовсім недавно світовий форум приймала саме столиця Донбасу.
В Україну з’їхалися найсильніші атлети з усього світу, щоб визначити найкращих з найкращих у юнацькій віковій категорії. Був серед них і Богдан Чорномаз. Вийти до півфіналу з бігу на 110 метрів з бар’єрами українцеві не вдалося, проте саме інтерв’ю з ним підштовхнуло до ідеї створення окремої серії матеріалів про наших юних атлетів. І хоч майже всі їхні змагання нинішнього сезону позаду, та забути наших майбутніх зірочок ми вам не дозволимо.
Коли починаєте спілкуватися з Богданом, бачите перед собою надзвичайно впевненого в собі й по-спортивному нахабного юнака. Своєю поведінкою він інколи нагадує ще одного українського бар’єриста В’ячеслава Швидкого. Згодом з’ясовується, що ця схожість не така вже й випадкова. Але що цікавіше, і Чорномаз знає, що таке страх, а ще справляє враження надзвичайно розсудливого і дорослого атлета.
Богдан міг сьогодні бути зовсім у іншому виді спорту, якби не травма. Про це та багато іншого він розповів читачам сайту ФЛАУ.
– У спорті я опинився не випадково. Мої батьки – майстри спорту. Мама з біатлону, а тато – з пауерліфтингу. Я з дитинства ходив у різноманітні секції, здебільшого це були єдиноборства. Коли мені було 12 років, зламав обидві руки. На цьому єдиноборства для мене скінчилися, і я вирішив спробувати себе в футболі на позиції воротаря. Але так швидко бігав, що обганяв навіть форвардів. Тоді мене помітив тренер з легкої атлетики й забрав до себе в групу.
Віддати вас у спорт було ініціативою батьків чи вашим власним бажанням?
Насправді, у мене завжди була тяга до спорту, я ніколи не прогулював тренування. Завжди була дисципліна: як у сім’ї, так і на тренуванні.
А з футболу в легку атлетику швидко перейшли? Все ж Король спорту в нашій країні поки що популярніший, ніж Королева.
Для мене футбол був популярним лише в молодшому віці, коли я ще дивився на світ крізь рожеві окуляри. Зараз для мене це гра без будь-якого сенсу. Навколо футболу сильний ажіотаж, але при цьому він не приносить користі.
А яку користь приносить легка атлетика?
Легка атлетика, перш за все, загартовує характер. Це індивідуальний вид, і все залежить лише від тебе. Якщо ти щось можеш, то саме ти повинен це довести. А в футболі, навіть якщо ти добре граєш, але твій одноклубник погано, то плаче вся команда.
Ви відразу почали свій шлях у легкій атлетиці з бар’єрного бігу?
Ні, спочатку займався всім, чим завгодно: стрибав у довжину, потрійним, у висоту. На кожних змагань робив десь по шість видів, дуже втомлювався. Свого часу навіть багатоборство вигравав, але тоді змагалися лише в трьох видах. Якось на чемпіонаті України всіх розподілили по видам. Залишалося вигадати, в якій дисципліні виступити мені, і тренер сказав спробувати бар’єри. До цього я їх лише перестрибував на тренуванні, а бігти вперше довелося саме на змаганнях. Я тоді став другим, і з того часу все й почалося. Тепер я остаточно зупинив свій вибір на бар’єрному бігу.
А в чому принада бар’єрів?
Принада бар’єрів більше переходить у філософію, зі спорту в повсякденне життя. Не зважаючи на всі перешкоди, ти йдеш уперед, ніколи не опускаєш руки. І скільки в мене вже було травм за спортивну кар’єру, скільки різних падінь, перешкод, але все одно йду вперед і не здаюсь.
Певно, не найлегший момент у кар’єрі був і після юнацького чемпіонату світу, коли не вдалося потрапити до півфіналу?
Разом зі мною в забігу був лідер світового сезону. І знаєте, що найскладніше? Це усвідомлювати те, що суперник на голову сильніший, ніж ти, але при цьому продовжувати боротися. У мене був хороший старт і перші три бар’єри я пройшов з ним десь на рівні. Але після цього він підняв швидкість, а у мене, навпаки, «пов’язало» ноги.
Та я все ж радий, що зміг взяти участь у чемпіонаті світу, тут було все, вся суть спорту. Тоді я чітко усвідомив одну річ: чемпіон України – це настільки мізерне звання. Лише на світовій арені ти зможеш побачити, чого вартий насправді. Вдома я вже обіграв усіх своїх однолітків. Навіть серед юніорів не так багато атлетів, яких би я не випередив. Але чемпіонат світу – зовсім інша річ.
Одним з тих, до чиїх результатів прагнете дотягнутися, фіналіст юнацького чемпіонату світу-2011 В’ячеслав Швидкий?
Славу можна вважати моїм кумиром. Завжди намагався досягти і покращити його результати. Що мене в ньому так приваблює? Той-таки результат. Та й ми з ним давно спілкуємось, у нас є якась схожість. І не лише в поведінці, а й у техніці бігу.
Перший в кар’єрі чемпіонат світу в Швидкого був за кордоном, у вас – у рідній країні. Це допомагало?
Взагалі, трішки сумно, що чемпіонат світу проходив удома. Значно цікавіше було б поїхати в інші міста, країни, далеке зарубіжжя. Нехай би навіть був серйозніший відбір, але при виконанні нормативу був би додатковий стимул. Та це нічого. У мене ще вся кар’єра попереду, ще безліч шансів побачити світ, показати себе. І я прагнутиму до цього.
Відчували страх перед дебютом на світовій арені?
Коли дізнався, що потрапив до складу команди, було страшнувато. Хвилювався, що не все вдасться. Але зазвичай я ніколи не намагаюся замаскувати страх перед стартом. Бігти потрібно саме на ньому або на залізній, стальній упевненості. А остання є лише за умови, що в тебе ідеально пройшла підготовка, що все відмінно, ніколи не було зауважень, у тебе хороші техніка й швидкість. Тоді ти виходиш на доріжку з думками: «Я зможу, я всіх «порву»!
Але головне, що мені цікаве самовдосконалення, я поліпшую себе попри все. Завдяки цьому мені й довірили виступати за нашу країну.
В повсякденному житті теж прагнете до самовдосконалення?
У мене завжди так. Постійно рухаюсь уперед, деруся нагору. Заради досягнення мети готовий багато що принести в жертву.
І яка ваша мета в професійному спорті?
Наразі вона може комусь здатися не такою вже й глобальною, але це важливо. Я хочу показати результат рівня майстра спорту. Це мій обов’язок як спортсмена.
І хто вам у цьому може допомогти?
Тренери. Мій основний тренер – Батрух Микола Павлович, з ним займаюсь більшу частину часу. А по лінії збірної мене курирує Каратєєв Андрій Євгенович. Я завжди слухаю своїх наставників. Тренер – це справжній авторитет для мене, він понад усе. Не знаю, що повинно статися, щоб я сказав хоч слово їм наперекір.
Своє майбутнє бачите саме в спорті?
Мені б хотілося пов’язати з ним своє життя. Але в майбутньому навряд чи стану тренером. Більше бачу себе в ролі консультанта, масажиста, мені цікава реабілітація. Але про це ще рано говорити, десь до 23-25 років планую бігати. А як все складатиметься далі, подивимося. Все залежатиме від здоров’я.
