Сьогодні семиборка Анна Мельниченко була справжньою зіркою. Її впізнавали на вулицях, вітали з перемогою, з нею фотографувалися, у неї брали автографи. Але ще кілька днів тому спортсменка і не думала, що саме на її честь лунатиме гімн України на чемпіонаті світу.
«Дуже хотілося потрапити на п’єдестал, але постійно щось заважало. У мене опускалися руки, хотіла йти зі спорту, але зрозуміла, що у кожного цей момент рано чи пізно наступає, головне його дочекатися. Та про те, що цією довгоочікуваною нагородою буде «золото» чемпіонату світу-2013, навіть не мріяла, – зізнається Мельниченко. – Ця медаль одна на трьох: на мого коханого Олексія Касьянова, тренера Дмитра Івановича Льопу і на мене».
Після завершення змагань Аня радісно відповіла на питання журналістів:
«На літній чемпіонат світу взагалі не будували жодних планів. Метання списа – мій найслабший вид. Почала його тренувати лише в березні, рука відразу заболіла і навіть виникли думки, щоб пропустити літній сезон. Виходить так, що у мене болить рука, оскільки я неправильно метаю, а неправильно метаю, оскільки болить рука. Я не знала, що робити.
До метання повернулися ближче до чемпіонату світу, до цього взагалі рідко брала його до рук. Якось, розглядаючи фото, помітила, що під час виконання спроби піднімаю ліву руку вгору. Як показала практика, це мені частково заважало. Не все складалося з розбігом. Більш-менш підібрати його вдалося лише на останніх тренуваннях.
Ще виникли певні проблеми зі стрибками в довжину. У мене піднялася швидкість, але виникли труднощі з тим, щоб підібрати розбіг. Чому не продовжувала стрибати у висоту, коли подолала 1,86 метрів? Розуміла, що на той момент це був мій максимум. І не стільки фізичний, скільки емоційний. Я б могла вийти на 1,89 метрів, докласти ще більше зусиль, але енергія мені ще була потрібна, адже попереду було ще п’ять видів і півтора дні змагань.
Після першого дня семиборства на чемпіонаті світу хоч і йшла лідером, але не надто раділа. Знала, що попереду те саме метання списа. Відверто кажучи, особливих надій і не було. Але коли в першій спробі метнула за 40 метрів, не знала, куди дітися від радості. А коли в наступній за 41, зрозуміла, що поборотися зможу не просто за медалі, а за перемогу.
На 800-метрівці бачила перед собою лише канадійку Бріанне Тісен-Ітон. Розуміла, що ніколи собі не пробачу, якщо випущу цю перемогу з рук. Я вчепилася за неї, і, на щастя, початок забігу був у моєму темпі. Перші 400 метрів бігли за «мої» 1.01-1.03 хвилини. А після 600 метрів час уже й не бачила, бачила лише Бріанне. А перед стартом згадувала забіг Наталії Добринської на чемпіонаті світу в приміщенні в Стамбулі, коли вона не побоялася, побігла за лідерами і встановила світовий рекорд. Я думала про те, який вона боєць і як я теж цього хочу, як мрію побігати з прапором стадіоном.
Чи знала, що наш державний тренер Михайло Васильович вирішив не приходити в сектор, коли я виступаю? Я знала, що він був на стадіоні, це ж, окрім іншого, його рідне багатоборство. Вдячна йому за те, що не тиснув на мене. Він знав, що навколо мене є люди, які підтримують і допомагають.
Дуже вдячна своєму коханому Олексію Касьянову. У моїй медалі 50 відсотків його заслуги. Він так мене підтримував увесь цей час! Він, як і в Ґетеборзі, казав, що на мене нічого не давить, все в моїх руках. Що я нічого не втрачаю, а лише можу отримати. І що любити він мене в будь-якому випадку, а для мене це найголовніше.
Цього року Льоша був травмований, але в нього було так багато бажання виступати! Це бажання передалося мені. Я ж спочатку взагалі не хотіла їхати в Москву, особливо враховуючи проблеми з метанням спису. Але мені навіть соромно стало, що він травмований і виступає, а я здорова і починаю нити. А в мене і справді все складалося дуже вдало, не рахуючи метання списа. Нічого не боліло, на тренуваннях усе було нормально, погода була ідеальною.
Я стала чемпіонкою світу, але я не відчуваю себе героїнею. Я така, як і всі інші. Просто у цей день усе вдалося саме мені. Справжній герой – це Олексій Касьянов. Він виступав з переломом, кістка до кінця не зрослася. Останні два місяці були для нас дуже складні, але за них Льоша ще більше піднявся в моїх очах. Таких, як він, більше немає. Шкода, що за героїзм не дають медалі. Адже ніхто не знає, що він насправді пережив і з яким болем виконав більше, ніж половину десятиборства.
На цьому наші виступи у 2013-му, найімовірніше, завершаться. Зараз головне, зробити Льоші операцію, відновитися і десь відпочити. Дай Бог, наступного року він знову зможе радувати нас перемогами. А я поки що нічого не буду загадувати. Можливо, після перемоги на чемпіонаті світу мені ще краще вдаватимуться і тренування, і змагання. Але поживемо – побачимо».
