Ато Болдона, який протягом чотирьох Олімпіад здобував медалі у найпрестижніших — спринтерських — дисциплінах легкої атлетики для Трінідаду і Тобаго, неможливо не пам’ятати. «Пригадуєш, це той хлопець, який біг щоразу в інших окулярах, у нього ще були з ріжками, як у равлика», – після такого прозорого натяку навіть той, хто бачив забіги за участі Болдона випадково, миттєво згадає його обличчя. Самого Атона веселять подібні алюзії. Адже «золото» чемпіонату світу-1997 на 200 м і чотири олімпійські медалі (дві «бронзи» на 100 м і 200 м Атланти, «срібло» на 100 м і «бронза» на 200 м Сіднея) — куди як поважніша підстава для довгої пам’яті. Геній Болдона полягає не лише в тому, що він став першим в історії юніором, перемігшим одразу на двох спринтерських дистанціях, і це лише після двох років тренувань! Разом з Карлом Льюїсом, Френком Фредеріксом та Усейном Болтом Ато прославився тим, що здобував олімпійські нагороди одночасно на 100 м і 200 м.
– З чим можна порівняти мої спортивні досягнення? – широко посміхаючись, перепитав Ато Болдон. – У моєму житті не було подій, подібних до перемог на біговій доріжці. Легка атлетика — це величезна частка мого життя, це те, що зробило його таким, як воно є. Мої досягнення залишаться назавжди. Сьогодні я вже не змагаюсь, тому медалі нагадують мені про найяскравіші миті моєї кар’єри. Я присвятив себе одній меті — спринту. Повинен був виховувати і проявляти характер, бути пильним, щоб не впустити жоден шанс. І досягнув результату. Це стало важливим і для моєї батьківщини — Трінідаду і Тобаго, тому що до моїх медалей в Атланті 1996 року у нас не було олімпійських нагород протягом 20 років. Але з того знакового 1996-го жодні Ігри не минають для моїх співвітчизників без медалей. Мої досягнення стали хорошим прикладом для юних спортсменів. «ОК, – кажуть вони. – Йому це вдалося. Чому ж не спробувати і нам?» Приємно думати, що багато дітей обирають спорт, зважаючи на мої результати, що досягнення Ато Болдона стали своєрідною точкою олімпійського відліку. На чемпіонаті світу-2001 збірна Трінідаду і Тобагу стала в естафеті бронзовим призером. Я потім не випускав з поля зору тих молодих хлопців, і вони двічі ставали призерами Олімпійських ігор.
– Ви можете пройти непоміченим вулицями рідного міста?
– Зберігати інкогніто не вдається не лише у рідному місті, але й у багатьох інших куточках світу. Але це добре, що мене пам’ятають і шанують навіть через десять років після завершення кар’єри. Прикольно, коли багато незнайомих людей звертаються до тебе на ім’я. При цьому, на щастя, фани не переслідують мене: усе культурно і цивілізовано.
– Ви добре пам’ятаєте той момент, коли вирішилась ваша доля — бути футболістом чи легкоатлетом?
– Це неможливо забути. Мені було 16. Мої батьки розлучилися, і мама вирішила, що тепер ми житимемо в США. Так ми з братом опинилися у Нью-Йорку. Я грав у футбол. Але одного разу після тренування мене зупинив тренер з легкої атлетики: «Гадаю, ти дуже любиш футбол. Але давай подивимося, чи зможеш ти швидко бігати на доріжці». Мені дуже подобалося ганяти м’яч, але бажанням бігати швидко загорівся вмить. Вагався, звичайно, але, зрештою, зробив правильний вибір. Я їхав до Штатів без мрії про високі спортивні досягнення. Але саме там проявився і розкрився мій талант.
– Джо Трупіано, переманюючи вас у легку атлетику, обіцяв олімпійську медаль?
– Ні, ніяких обіцянок не було. Тоді у нашій команді були хлопці з Ямайки, Трінідаду і Тобаго, інших країн, які стали моїми друзями. Мені подобалося на тренуваннях обганяти їх. Я виконував усі настанови тренера, і він сказав, що колись мої мрії стануть реальністю. Я повірив йому цілком і повністю.
– Лише одиницям вдалося досягти високих результатів відразу на двох спринтерських дистанціях — 100 м і 200 м. Як ви вважаєте, чому?
– Більшість атлетів здобувають славу на 100-метрівці, виборюючи звання найшвидшої людини на планеті. Це найпрестижніша дистанція, стати чемпіоном у бігу на 100 м — межа бажань більшості спринтерів. Інші обирають для себе 200 м, приділяючи всю увагу саме цій дисципліні тому, що фізично спроможні пробігти її краще за 100 м. Але універсалів, здатних успішно бігати обидві дистанції, дійсно, не так уже й багато.
– Ви стали учасником Олімпійських ігор у Барселоні в напрочуд юному як для легкої атлетики віці — 18 років. Які враження залишили ті події?
– Передусім те, що мене жорстоко «побили»: я «вилетів» уже після першого раунду. Це було хорошим початком кар’єри, тому що я був розлюченим через свій результат. Я почав несамовито тренуватися, ще більше, ніж працював раніше. І уже через місяць став чемпіоном світу серед юніорів одночасно на 100 м і 200 м — до мене це не вдавалося нікому. А перша в моєму житті церемонія відкриття Ігор вразила своєю красою і розмахом. Неймовірне відчуття — бути свідком того, як запалюється Олімпійський вогонь. Без перебільшення, це найяскравіше враження мого життя.
– На наступних Іграх в Атланті ви стали володарем двох бронзових нагород. Як ви їх сприйняли — як чудове досягнення чи найбільше розчарування?
– Якщо б це було можливо, я би ще раз пробіг ту стометрівку. Френк Фредерікс виграв у мене лише 0,01 секунди. Переможцю Доновану Бейлі поступився 0,06. Я повинен був перемагати. Але втратив концентрацію. Що б я зробив, якщо б той фінал можна було переграти ще раз? Спробував би заспокоїтися. Френкі та Донован були досвідченішими за мене, у них в житті уже були старти, за рівнем напруги схожі до того. У тому фіналі я був наймолодшим. І був готовим бігти, показувати високий результат. Але ось до олімпійського хвилювання не підготувався… Мене все довкола непокоїло, я не зумів зберегти мозок холодним. А для перемоги на 200 м був надто молодим…
Через чотири роки у Сіднеї почувався упевнено і невимушено. Той забіг на 100 м був першим олімпійським фіналом для Кіма Коллінза, тож тепер він нервував, дивлячись на мене, а також на мого хорошого друга Моріса Гріна, з яким ми разом тренувалися і полюбляли проводити дозвілля. На жаль, до Ігор-2000 не встиг відновитися після травми. Якщо б мені вистачило розуму пожертвувати 100-метрівкою заради перемоги на 200 м, шанси на «золото» були б куди вищі. А так я поскупився. Через свою жадібність замість одного «золота» взяв «срібло» і «бронзу» (сміється).
– Ви з Морісом Гріном тренувалися у Джона Сміта. У чому причина такого фантастичного успіху? У тому, що одному тренеру пощастило працювати відразу з двома обдарованими атлетами? Чи ваш наставник розробив унікальну методику, завдяки якій міг привести на світовий п’єдестал будь-якого учня з необхідними задатками?
– Є багато прикладів, коли хлопці з однієї команди роблять погоду у фіналах чемпіонатів світу і Олімпійських ігор. Джастін Гетлін і Шон Кроуфорд. Усейн Болт і Йохан Блейк. У Сіднеї у фінал на 100 метрів пробилися троє з нашої групи: я, Моріс Грін, а також Джон Драммонд. Великі перемоги нерідко ідуть поруч. Чому ми свого часу були найкращими у світі? Тому що ходили на тренування щодня, п’ять разів на тиждень. Вас це дивує? У спринті неможливо та й недоцільно тренуватися двічі на день. У нас така специфіка навантаження, спринт потрібно бігати «свіжим». Нам цілком вистачає двох годин підготовки і трьох годин роботи на доріжці.
– В Україні тренери кажуть юним спринтерам: «Ви повинні переставляти ноги так, наче біжите розпеченими вуглинками». А що уявляли ви, коли вчилися швидко бігати?
– Креативний підхід! Але мені не потрібні були подібні рольові ігри та моделі. Ідучи на тренування, я не уявляв себе на п’єдесталі пошани Олімпійських ігор. Мені просто подобалося бігати. І я робив це, не шкодуючи зусиль. Бігати швидко — це не розвага, а важка праця. Та мені вона була до вподоби.
– Ви зізнавалися, що чемпіонат світу в Афінах приніс вам не так радість перемоги, як розчарування: ви не змогли зробити коло пошани з прапором. Чому?
– Тому що федерація Трінідаду і Тобаго є абсолютно некомпетентною. Я віддав усі сили, щоб принести своїй країні перемогу, а чиновники навіть не напружилися, щоб подати мені прапор для кола пошани. Де усі вони були на той час? Я й досі цього не знаю. Згодом офіційні представники сказали, що прапор для такої нагоди слід було підготувати моїй мамі (сміється). Та я на те відповів: «Ні. Моя мама — з Ямайки». Коли я йшов до спортивних вершин, мама не переймалася легкою атлетикою. У неї було чимало інших обов’язків і проблем. Ні вона, ні навіть я не думали, що мені судилося бути професійним атлетом. Я сподівався стати юристом.
Мама не давала мені жодних порад щодо спорту. Вона лише наклеїла постер у моїй крихітній кімнатці, на якому великими літерами було написано: «Головне — не перемагати, але мати мужність спробувати». Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті і серці. Я ніколи не боявся нового і незрозумілого, сміливо починав робити те, чого ніколи до того не робив.
– Якщо б можливо було поміняти усі ваші олімпійські медалі лише на одну — золоту, ви би погодилися на це?
– Ні (після тривалої паузи). Я би поміняв дві на одну золоту, а всі не віддав би нізащо (сміється). Олімпійська «бронза» дорожча для мене навіть за «золото» чемпіонату світу. Чемпіонати проходять раз на два роки, а Олімпіада для спринтера — це зоряний час, де ти повинен показати, чого вартуєш як спортсмен. Моя кар’єра склалася успішно навіть без олімпійського золота. Я бігав довго і постійно завойовував медалі. Тому не хотів би повернути час: я ні про що не шкодую. Чи виникає у мене бажання розігнатися і пробігтися вулицею на повну швидкість? Ні, тепер я люблю швидко їздити. Або ж сидіти за штурвалом літака. Особливо, коли під тобою у всій красі пролягає Каліфорнія — мальовнича земля і бездоганно блакитний океан. На жаль, літати виходить нечасто — раз на три-чотири місяці. Чи беру зі собою на борт літака своїх доньок? Ні, їхня мама не дозволяє нам цього робити (сміється).
– Екстрим допомагає вам позбавлятися стресу?
– Ні, екстрим додає мені гострих відчуттів, а стрес долаю завдяки хорошим фільмам.
– Завершення спортивної кар’єри для багатьох атлетів є доволі болісним. Як ви пройшли цей непростий етап?
– Коли завершував кар’єру, проплакав дві години. Це було на Олімпійських іграх-2004 в Афінах, після того, як у фіналі естафети 4х100 м фінішував сьомим. Хлопці сподівалися, що я принесу команді медаль… Я розумів, що для мене уже все скінчилося, що більше на доріжці нічого зробити не зможу. Так для мене завершився великий спорт. Я добряче поплакав, але з того часу за спринтом більше не пролив ані сльозинки. Натомість думав, чим займатися надалі. З наступного року я став працювати на телебаченні, розповідати глядачам про особливості спринту, про феномен Усейна Болта і про тих, хто може скласти йому конкуренцію. Цим я продовжую займатися і сьогодні. Як коментатор я прожив дві Олімпіади і чотири чемпіонати світу.
– Усейн Болт — не лише неперевершений атлет, але й чудовий актор, «вистави» якого публіка щоразу зустрічає оваціями. А що робили ви, аби привернути увагу трибун до себе?
– У мене були мої окуляри. Скільки їх всього переміряв? Якщо скажу — сотню, точно не помилюся. Але після кожного фінішу щоразу жбурляв їх у натовп. Тому у мене їх залишилося не так вже й багато. Мої улюблені — з верхніми кріпленнями.
– Після завершення кар’єри чимало спортсменів не бажають продовжувати спілкування з тренером…
– Так, я знаю, але це не про мене. Ми з тренером спілкувалися тиждень тому. А як інакше, адже він протягом тривалого часу був невід’ємною часткою мого життя. Тому, чого досягнув, завдячую саме йому.
– Ви встигли попрацювати сенатором. Якими досягненнями можете похвалитися на цій ниві?
– Особливо нічим хвалитися. Мені не сподобалася ця робота. Чому? Політика — найбрудніша річ.
– У вашій країні також?
– У будь-якій країні це найгірше, що може бути. Я зрозумів: якщо хочеш зробити щось для своєї країни, краще триматися далі від політики. Реалізувати хороші проекти простіше, якщо ти не пов’язаний політичними путами. Коли я пішов у сенатори, мама мені нічого не сказала. А ось батько був сильно розчарований. Він ненавидить політику.
– Приїхавши у Донецьк, ви зізналися, що мрієте сфотографуватися з пам’ятником Сергію Бубці…
– Так. Я це зробив. Більш того, у мене є фото відразу з двома Сергіями — справжнім і бронзовим. Ми разом сфотографувалися біля пам’ятника. Окрім того, мені подарували диск з нашим відеоінтерв’ю. Для мене це важливо, оскільки Сергій Бубка є найбільшою легендою в легкій атлетиці та й, гадаю, у спорті загалом. Донецьк — важливе місто для Сергія. Значить, і для мене також.
– Ще одне ваше досягнення — доньки…
– Дівчатка, Брі 20 років, Ліе лише шість, — це найважливіше, що в мене є. Моя молодшенька — велика розумниця. У Ліе IQ—168. Я ніколи не казав їм, чим слід займатися. Право вибору — лише за ними. Тож я щоразу кажу донькам: «Не обов’язково, щоб ви йшли моїм шляхом. У вас своє життя і свої уподобання. Нехай вам вони приносять стільки ж задоволення, як мені спринтерський біг».
