Юрій Тумасов. Родина Шурепових

1
Ми вже публікували розповідь першого президента ФЛАУ Юрія Тумасова про одного з найвидатніших керівників в історії української легкої атлетики Олександра Шурепова. Проте сім’я Олександра Олексійовича заслуговує на увагу не менше.
 
У родині Шурепових було п’ятеро дітей. Всі вони займалися спортом. Різними видами, але кожному підкорився норматив майстра спорту СРСР.
 
Галяй Наташа народилися перед війною. Відчули муки пекла в фашистських концтаборах. Дивом залишилися живими. Батьки їх знайшли лише в 1949 році, завдяки безперервним пошукам та посаді Олександра Олексійовича.
 
Батьки розуміли, що лише активні заняття фізичною культурою та спортом допоможуть заживити у дітей важкі спогади війни й покращити їм стан здоров’я. Вони робили все можливе, і на своєму прикладі вчили дітей активно займатися спортом. Вони почали ходити на заняття в ДЮСШ, і невдовзі це стало для них невід’ємною частиною життя.
 
 
ГАЛЯ
 
Галя вступила до Інституту імені Лесгафта, була чемпіонкою СРСР з підводного плавання. Її помітили кіношники і запросили на зйомки сцен під водою у фільмі «Людина-Амфібія» у якості дублерки головної героїні Анастасії Вертинської. То була важка, виснажлива, небезпечна робота. Слід відзначити, що такі підводні зйомки проводилися в СРСР вперше, і Галі довелося самій проводити випробування гідрокостюмів та аквалангів. Двічі вона потрапляла в неприємні ситуації, причому одного разу декілька днів лікувалася в барокамері, коли на великій глибині в акваланзі закінчився кисень і довелося швидко піднятися на поверхню.
 
Після закінчення інституту її залишили на роботі в Ленінграді, але їй закортілося романтики, пригод і чогось новенького в житті. Поїхала працювати на Сахалін, куди ніхто з випускників їхати не хотів (того часу випускників вишів мали направлення на роботу).
 
В місті Холмськ на узбережжі Охотського моря під час одного з занять підводним плаванням під скелями на неї несподівано напав великий восьминіг. І лише завдяки сміливості її учнів вона була звільнена від великих щупальців морського чудовиська.
 
Того часу в Севастополі в бухті Козачій було засновано перший в країні дельфінарій. На запрошення Міністерства оборони країни Галя переїхала туди і пропрацювала в дельфінарії понад 40 років. Перед нею поставили завдання: набрати і очолити групу тренерів-підводників для дресирування диких дельфінів для оборони країни, а згодом і вивчення можливості використання дельфінів в лікувальних цілях. Зараз завдяки їхнім напрацюванням дельфіни широко використовуються з метою реабілітації дітей.
 
Під Ялтою знаходився акваторій для відлову дельфінів, для чого використовувалися швидкохідні військові катери. Галя інколи приїжджала до Ялти, де весною та восени часто проводилися республіканські учбово-тренувальні збори з легкої атлетики, в яких брали участь її молодші брати та сестра Оля.
 
Кожен її приїзд був радісною подією для всіх, а оповідання про дельфінів підкорювали спортсменів і тренерів екзотикою, невигаданими розповідями про морських жителів. Якраз в той час на екранах країни з успіхом йшов фільм «Людина-амфібія»…
 
НАТАША
 
Наташа закінчила біологічний факультет Ленінградського Університету, грала в баскетбол в командах вищої ліги. Потім переїхала до Севастополя і стала працювати мікробіологом на великих риболовних судах-плавучих консервних заводах. Вона в першому ж плаванні освоїла всі процеси роботи. За декілька років її призначили завідувачкою лабораторією, відповідальною за якість продукції, що виготовлялася.
 
Це була важка щоденна праця. Вісім годин – вахта, вісім – відпочинок. Консервний завод працював цілодобово і безперервно, і приносив великі прибутки державі. Але це вимотувало фізично та морально.
 
Її життя було сповнене пригод та ризиків, коли кораблі по півроку знаходилися в плаванні з нетривалими заходами в гавані на всіх континентах світу. За ствердженням Ольги, на кораблі Наташу з повагою називали «Володарка морська».
 
СЕРГІЙ
 
Сергій Шурепов був перспективним десятиборцем і виступав у складі збірної команди країни. Любов до легкої атлетики, спортивну загартованість та відмінну базову підготовку він здобув, тренуючись разом з кращими легкоатлетами країни у відомій ленінградській спортивній школі В.І. Алексеєва. У цьому спортивному закладі були підготовлені десятки чемпіонів і призерів Олімпійських ігор.
 
У школі непорушним правилом як для новачків, так і для майстрів була обов’язкова участь у загальній двохгодинній розминці. Вона складалася з гімнастичних вправ, силової підготовки, рухливих ігор. І тільки після такої розминки атлети переходили до занять за спеціалізацією. У такий спосіб новачки, спостерігаючи за старшими товаришами, навчалися, переймаючи їхній досвід.
 
 
У всіх десятиборців завжди є улюблені легкоатлетичні дисципліни, а також такі, які даються не так вже й добре. Козирем Сергія було метання списа. У 1967 році під час першості країни серед юніорів, що проходила в Ризі, він став чемпіоном СРСР з десятиборства і метання списа. До того ж виконав нормативи майстра спорту СРСР у цих двох дисциплінах.
 
Місцем свого подальшого навчання Сергій обрав Київський політехнічний інститут, де здобув фах інженера, а військова кафедра надала можливість отримати військове звання. Разом із дипломом він отримав пропозицію працювати в армії з ракетною технікою. Закінчив службу полковником, а легка атлетика залишилася улюбленим видом активного відпочинку.
 
ОЛЬГА
 
Ровесники розповідали про Ольгу, як про красиву дівчину з вірною поставою та горовитою ходою. По закінченню школи вона пішла навчатися в медінститут. Усі студентські роки успішно поєднувала академічні та практичні заняття з тренуваннями в секції легкої атлетики.
 
Не випадковим було й її бажання стати саме спортивним лікарем. Адже крім власного захоплення легкою атлетикою, вона ще й народилася в спортивній родині. На першості країни серед юніорів (м. Рига, 1967 р.) завоювала золоту медаль зі стрибків у висоту. Виконала норматив майстра спорту СРСР, була членом збірної команди України, спілкувалася з видатними тренерами-педагогами та керівниками легкоатлетичного спорту країни. Йдеться про Віктора Ілліча Алексеєва та Гаврила Віталійовича Коробкова. Алексеєв – засновник та керівник відомої легкоатлетичної школи в тодішньому Ленінграді, підготував цілу плеяду чемпіонів Олімпійських ігор. У цій школі Ольга і почала власні тренування. Коробков головний тренер збірної команди країни, людина висококультурна, чесна та принципова, професіонал з великої літери. Він посприяв підняттю легкої атлетики країни на світовий рівень. За його ініціативи почали проводитися матчеві зустрічі СРСР – США, в яких змагалися провідні атлети світу, і які здобули назву «Матчі гігантів».
 
В Ольги було багато друзів спортсменів, а головне – вона на собі відчула вагомість ролі лікаря у системі підготовки атлетів. Ще під час навчання почала опановувати секрети цієї багатовікової науки, безпосередньо пов’язаної зі здоров’ям людини та підвищенням її функціональних можливостей завдяки заняттям спортом. Вона експериментувала на собі, як могла допомагала друзям.
 
Закінчивши навчання почала працювати у медсанчастині Київської міської організації «Динамо». В обов’язки молодого лікаря входила робота з учнями СДЮШОР та дорослими спортсменами, котрі ставилися до неї з довірою.
 
У ті часи ДСТ «Динамо» було лідером з розвитку легкої атлетики в місті та країні. А директором СДЮШОР, про яку йдеться, багато років поспіль був Степан Симонович Донченко. За його плечима були бойові шляхи Другої світової війни, а в післявоєнний час – неабиякі спортивні досягнення, здобуті на бігових доріжках стадіонів. Він не тільки був професіоналом у спорті, вимогливим керівником, хорошим педагогом і психологом, але й відмінним організатором. Не дивно, що ця СДЮШОР, завдяки праці згуртованого і дружнього тренерсько-педагогічного колективу, скоро була визнана найкращою в СРСР. Якщо згадати ще чудового керівника її медичної служби – Володимира Борисовича Гвоздьова, то стане зрозуміло, що Ольга розпочала свою трудову діяльність у чудовому колективі.
 
Вже в ранзі лікаря вищої категорії Ольга Олександрівна перейшла на роботу до Республіканського інтернату спортивного профілю (вул. Матеюка, 4), де діти займалися за програмою загальноосвітньої школи 10-річки, одночасно підвищуючи свою спортивну майстерність. Перспективних легкоатлетів там налічувалося 140.
 
 
Робота Ольги Олександрівни відзначалася системним підходом до учнів. Все починалося з первинного медогляду та наступної комплексної диспансеризації. На кожного учня оформлювалась медична картка спортсмена по роках. Разом із вчителями-тренерами лікар також брала активну участь у плануванні навчально-тренувального процесу і підготовці учнів до змагань. Все це було додатком до роботи, пов’язаною із профілактикою захворювань, лікуванням травм та наступною реабілітацією.
 
Не можу не відзначити, що в ті часи з учнями працювали такі видатні вчителі-тренери України, як В.М. Кухно, А.І. Токар, М.П. Батрух, Н.А. Пономарьова, А.О. Варда, Ю.І. Карпюк, О.М. Коленко та інші. Саме ці фахівці формували 70 відсотків збірних команд України для участі у всесоюзних шкільних, юнацьких та юніорських змаганнях. Їхні підопічні завжди ставали призерами або й переможцями, а згодом часто-густо поповнювали лави вітчизняних олімпійців. Це був результат спільних зусиль вчителів-тренерів та лікаря.
 
АНДРІЙ
 
Наймолодша дитина в родині Шурепових прилучилася до спорту, як і всі старші. Він, копіюючи старшого брата, Сергія, готувався стати десятиборцем. Найкраще йому в цій дисципліні давалися стрибки у висоту та штовхання ядра. Цікаво, що саме ці складові десятиборства свого часу були коронними у його батька. Я бачив вдалий стрибок Андрія на 2.09, продемонстрований на стадіоні в Києві (нинішній НСК «Олімпійський») під час республіканських юніорських змагань.
 
Пригадую ще нестандартну ситуацію, з якою юний Шурепов зіштовхнувся під час весняних командних Всесоюзних змагань (Сочі, 1969 р.). Він мав змагатися в секторі для штовхання ядра. Проте, напередодні старту наразився на травму наш стрибун у висоту. Було вирішено дозаявити на цей вид того ж таки Андрія. Для нього, як для десятиборця, це не мало стати проблемою, якби не розклад змагань. І штовхання ядра, і стрибки у висоту припадали на один і той же час, до того ж проводилися ці змагання у протилежних секторах стадіону, відстань між якими якраз дорівнює 100 метрам. Тож Шурепову довелося бігати між секторами, інколи пропускаючи спроби в стрибках у висоту. А от фінал цього імпровізованого «марафону» виявився несподіваним і більш ніж приємним. Андрій виграв стрибки у висоту і посів призове місце в штовхання ядра.
 
Після наступної перемоги на Всесоюзних юніорських змаганнях у Пензі юнак у складі збірної команди СРСР готувався підкорювати нові рубежі вже на міжнародній арені. Та не так сталося, як гадалося. Зовсім неочікувана, але важка травма і тривале відновлення змусили Андрія забути не тільки про стрибки у висоту, а й про омріяне десятиборство.
 
Проте, його попередні тренування марними не були, а розвинені фізичні якості дозволили йому стати одним з провідних в Україні штовхальником ядра, мистецтво якого він опановував під керівництвом тренера В.П. Компанійця – учасника Римської та Токійської Олімпіад.
 
Після закінчення КДІФК Андрій Шурепов став викладачем кафедри легкої атлетики цього ж вишу. Кілька перших років перебування на кафедрі йому вдавалося успішно сполучати роботу викладача, власні тренування та написання дисертації для здобуття звання кандидата наук. Андрій Олександрович добре розбирався у новинках в методиці підготовки спортсменів, відстежував всі нюанси техніки провідних метальників світу. Його лекції з цікавістю слухали студенти, викладачі вишів, а також навіть імениті тренери України, коли потрапляли на Курси підвищення кваліфікації. До речі, очоливши ці Курси, він успішно справлявся як з організаційними, так і з керівними обов’язками. Ще пізніше став на деякий час директором ШВСМ, яка відкрилася при КДІФК.
 
 
Андрій Шурепов був кваліфікованим тренером з метань. Його учні успішно виступали на міжнародних змаганнях, що позитивно відбилося на тренерському іміджі вчителя. Наприкінці 90-х років XX століття та на початку XXI століття Андрій Олександрович, за запрошенням Федерації легкої атлетики Кувейту, а згодом і індійської, працював у цих країнах з їхніми збірними командами і представляв їх зі своїми тамтешніми підопічними на чемпіонатах світу та Олімпійських іграх.
 
Зовні він був майже копією батька. Людина скромна та врівноважена, при цьому з вольовим характером. Мені запам’яталося його обличчя – з відкритою посмішкою, що викликала дуже приємне враження. Тож людям, які його оточували, було радісно із ним спілкуватися.
 
У них із дружиною було троє дітей, а батьком він був турботливим і добрим. У вільний час із задоволенням і неабияким хистом займався кулінарією. З друзями багато жартував, був душею компанії, грав на гітарі й захоплювався піснями Булата Окуджави та Володимира Висоцького…
 
На першому фото – Ольга та Сергій Шурепови на тренуванні