У першій частині інтерв’ю з Костянтином Железовим ми говорили про «Дземброня-трейл» і чемпіонат світу з трейлу. У другій спробували пояснити, у чому ж різниця між трейлом і гірським бігом, пригадали, як Костянтин починав організовувати змагання, знайшли відмінності між бігунами по шосе і по горам і не оминули тему підйому на восьмитисячник.
«Я ДОСИТЬ ЖОРСТКА І ПРИНЦИПОВА ЛЮДИНА. І ЯКЩО МЕНЕ ХТОСЬ ЖОРСТКО ПІДВІВ, Я З НИМ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ПРАЦЮЮ»
Ви організовували змагання впродовж майже 15 років. Як усе починалося?
Наш клуб офіційно зареєстрований у 2004 році, а неофіційну діяльність ми почали у 2003-му. Я ставив мету організовувати івенти, адже їх не було. Ми були змушені їздити у ту ж Польщу, Словаччину, Німеччину, розвинені європейські країни, де їх дуже багато. Приміром, каталог бігових заходів у Франції товщий, ніж «Кобзар», формат сторінок – А4 і для опису кожного старту у ньому виділено лише кілька рядків.
Не секрет, що для розвитку спорту чи якогось руху першочерговими є саме івенти. Будуть вони, людям буде де збиратися, спілкуватися, з’являться клуби. Тоді були якісь заходи радянського зразка, але у 2004 році «Радянський Союз» вмер і ми вирішили почати розвивати все так, як це роблять за кордоном.
Впродовж 15 років ми зробили кілька стартів, відродили чемпіонат України з марафону, а з часом на «Княжій сотні» і чемпіонат України з ультрамарафону. Чемпіонатів України з трейлу і гірського бігу на довгу дистанцію і взагалі не було, тут ми вже перші і чекаємо, коли нас хтось підхватить. Саме так було з марафоном: ми його проводили, а потім Сергій Бочаров відродив Білоцерківський марафон і вони попросили федерацію дати їм статус чемпіонату України. Ми у жодному разі не заперечували, адже коли щось змінюється, з’являється більше організаторів, стає лише цікавіше.
А є люди – і від декого чула особисто, – які вважають, що монополія – це куди краще. Як ви ставитеся до такого?
Звичайно, негативно. Це ж смішно. Це не ми вигадали, це бізнес. Монополія не цікава, при ній немає росту. Конкуренція завжди допомагає. Ти намагаєшся зробити краще, привернути до себе більше уваги і учасників, підвищується клас і рівень заходів. І якщо ми говоримо про монополію івентів, то коли є конкуренція, їх стає навіть більше.
Може здатися, що у нас зараз багато пробігів, хтось постійно кричить, що все перекривають бігають, ніде проїхати. Але насправді їх дуже мало. Люди повинні звикнути до того, що у центр міста на вихідних на машині взагалі не потрібно приїжджати, оскільки там проходить якесь спортивне свято, люди відпочивають, насолоджуються спілкуванням.
А наскільки розповсюджене поняття чесної гри серед організаторів турнірів?
…Спочатку було навіть трішки складно, адже український менталітет не дає нам спокою і ми, у першу чергу, хочемо панувати. Нам здається, що якщо пануватиме хтось інший, то ми вже не зможемо цього робити. Повинен бути лише хтось один. Але це хибне уявлення, помилка. Тому таке було… І є й досі.
Спочатку ми не допомагали один одному, не співпрацювали. Хоча в організації тих же Київського марафону і півмарафону, ще під час перших, так би мовити, потуг, брав участь наш клуб. Ідейним натхненником був Дмитро Черніцький, але він звернувся до мене і на базі нашого клуба була зроблена вся технічна частина. Це були перші, найскладніші кроки. Потім ми розійшлися з Дмитром у певних принципово серйозних питаннях.
Останнім часом я більше перебував у трейловому русі, і тут трішки інші люди. Якщо ви побудете на стартах по шосе і на трейлових, ви побачите, наскільки вони різні. Звісно, певна група людей перетинається, але критична маса інша. Ніхто не рветься на стартову лінію першим, всі стоять тихенько вкупці і чекають на запрошення. На шосе всі штовхаються, намагаються пролізти вперед. І приблизно те ж саме з організаторами. Наскільки це можливо, ми допомагаємо один одному. І асоціація Ж-О-П-А (Железов, Олівсон, Прокопенко, Асоціація) зайве тому підтвердження.
Крім того ми дуже багато допомагаємо, консультуючи інших. До мене зверталися з тієї ж Української ліги трейлу. І я дуже радий, що всі людські регламенти змагань спершу були схожі на мої. На щастя, у них було з кого «здирати», а не писати ці радянські положення, як роблять це і досі деякі організатори, коли вказують, навіщо це потрібно і так далі. Всі і так знають, що це потрібно для розвитку. Необхідно ж відразу показати, що, де, коли проводиться і потім пішли далі.
Ви говорите про особливості менталітету. Тобто вам теж довелося свого часу переступити через це?
Я взагалі досить жорстка і принципова людина. Можливо, я від цього і страждаю, але, думаю, що все ж навпаки. Тому навколо мене фільтруються люди. Якщо мене хтось жорстко підвів, я з ним більше не працюю ніколи. Навіть якщо він запропонує мені офіційно провести в Україні Wings for Life – захід, від якого я просто у захваті. Так, кожен може трішки оступитися, може виникнути певне непорозуміння, але це все вирішується, зустрівшись, поговоривши по душам і розібравшись.
«ГОРИ ПЕРЕМОГЛИ АСФАЛЬТ»
Ще до «Дземброні» ви організовували трейли «Чорторой» і «Вовче горло». Яка їхня доля сьогодні?
«Чорторой» ми провели чотири рази і поки що його немає. А от щодо «Вовчого горла», то з’явилися люди, з якими ми домовилися про його відродження. Думаю, уже у 2019 році цей трейл буде проведений і він знову почне радувати своїх прихильників цікавою трасою.
Якою була передісторія появи цих змагань?
Я бігаю з 1984 року. З 1994-1995-го часто буваю на зборах і змаганнях у Словаччині: там багато пагорбів, немає нічого рівного і волею-неволею навіть шосейний біг часто буває вгору-вниз. Про старти на природі взагалі мовчу. І я потрапляв на такі змагання. Враховуючи те, що я вже тоді любив гори, мені дуже подобалося. Під час підготовки інколи не довгі кроси бігав, а з радістю включав у тренування високогірні походи. У цей період це добре впливає на розвиток функціооналки.
Десь у 2000 році вперше потрапив у збірну України по «коротким» горам… Як хтось мене виправив, «класичним». Насправді, є чемпіонати світу по «коротким» і «довгим» горам. Виходить, що «короткі» – класичні, а ми ні… Ну нехай. Мені подобалося бути у цій збірній, але я продовжував бігати по шосе, адже моєю мрією і любов’ю був марафон. Можливо, частково так і лишилося, але він уже відійшов на другий план.
Тобто гори перемогли асфальт?
Так, зараз я вже трейловик. Хоча з задоволенням бігаю «зайцем» на марафонах на три години у Братиславі і Кошице, але вже не отримую від цього такого задоволення, як раніше. Є дуже багато класних гірських стартів. І навіть знаходячись у Києві, люди прагнуть потренуватися не десь на Хрещатику, а йдуть у Голосіївський парк, парки «Партизанська слава» чи «Муромець», колишній «Дружби народів». От я і подумав, чому б не зробити змагання по природі, в гарних місцях і не назвати це модним словом «трейл»? У своїх улюблених місцях тренувань на Трухановому острові і далі на північ на «Муромці» я знайшов канали з багнюкою, адже потрібно було зробити трасу дещо складнішою. Так з’явилися такі а-ля дитячі, а-ля міські трейлики, як «Чорторой».
Також я допомагав покійному Євгену Фролову проводити марафон «Зазим’є». Він теж був фанатом-організатором… Я у тих місцях, на заливних луках Десни, теж проводив свої тренування. І зрозумів, що у травні, коли все розливається, там потрібно провести трейл. Так з’явилося «Вовче горло».
«ТРЕЙЛОВИКИ ДУЖЕ ДБАЮТЬ ПРО ТЕ, ЩОБ НЕ БУЛО ЖОДНОЇ ДОПОМОГИ ЗЗВОНІ»
Трейл – відносно новий вид легкої атлетики. І у багатьох виникає питання, у чому ж різниця між ним і гірським бігом? Особливо актуальним воно стає, коли, наприклад, у рамках змагань «Дземброня-трейл» проводиться чемпіонат України з гірського бігу на довгу дистанцію?
Щоб не було якоїсь жорсткої критики, в принципі, чемпіонат України з гірського бігу ми проводили по правилам трейлу. Але, звичайно ж, є розділення і правила для кожного виду. Є дві асоціації: чемпіонати світу з гірського бігу проводить Всесвітня асоціація з гірського бігу (WMRA), а з трейлу – Міжнародна асоціація з трейлового бігу (ITRA) спільно з Міжнародною асоціацією ультрамарафону (IAU). Мені це дуже імпонує, до речі, адже двом асоціаціям зазвичай складно домовитися і провести спільний захід, а ITRA й IAU молодці, роблять це і від цього якість змагань лише зростає.
Якщо ви запитаєте, у чому різниця між трейлом і гірським бігом у житті, то особливої і немає. Але якщо ми говоримо про офіційні старти, то є кілька ключових правил. Якщо коротко, то, наприклад, чемпіонати світу з трейлу проводяться на довших дистанціях. Вони від початку задумувалися як певне випробування. Перші чемпіонати світу з гірського бігу з‘явилися на коротких дистанціях – 10-12 кілометрів з перепадом висот близько тисячі метрів (це ті, так звані, «класичні» гори). Побачивши зацікавленість, почали проводити чемпіонати і на довших дистанціях. Але при цьому у них немає ніяких правил про покриття. Бувало таке, що ледь не половина траси була в асфальті. Зокрема, його багато на таких модних гірських марафонах, як Jungfrau і Zermatt. Згідно з правилами, у них через кожні п’ять кілометрів повинен бути пункт харчування, ти не можеш користуватися паличками.
Трейловики, навпаки, дуже дбають про те, щоб не було жодної допомоги ззовні. Тут спортсмен повинен сам про себе піклуватися. Не повинно бути більше 20 відсотків асфальту, тобто жорсткого покриття – такого, яке придумала людина. Пункти харчування повинні розташовуватися не частіше, ніж через 20 кілометрів. Воду зазвичай ставлять і частіше, щоб можна було дозаправитися. Вона може бути зокрема, і на контрольних пунктах, які служать для фіксації часу і для контролю проходження спортсменом траси. Але саме повноцінні пункти харчування не частіше, ніж через 20 кілометрів. Якщо вони раптом і трапляються частіше, то потім між двома з них буде довша відстань. Також можна користуватися паличками, і про них написано окремо. Наприклад, якщо ти вибіг з ними, можеш залишити їх на якомусь пункті. Але будь-де кидати не можна.
А чи можна, наприклад, лишити палички на одному контрольному пункті, а потім забрати їх на іншому?
Це часто використовується на ультратрейлах. Якщо дозволено офіційно, ти можеш лишити на пункті харчування те, що тобі знадобиться: наприклад, змінні кросівки або одяг, ті ж палички.
Але це потрібно зробити до початку змагань?
Звичайно. Сам ти цього зробити не можеш, все відвозять організатори. На чемпіонатах світу це дозволяється робити спеціальним представникам команди, які отримують відповідне екіпірування і попуски на пункти харчування. І лише вони можуть туди зайти і допомогти спортсменам.
Не можу не запитати про ЗМІ, а саме про фотографів. Світлини з таких змагань зазвичай просто неймовірні. Але чи реально одному фотографу охопити всю дистанцію? Чи є якась можливість переміщати його між точками, адже, зрозуміло, що бігти зі спортсменами він навряд чи буде?
Одна людина цього ніяк не зможе зробити. У крутих організаторів є можливість запросити кількох фотографів і порозвозити їх по наймальовничіших місцях. У цьому плані всі учасники відзначили чемпіонат світу з трейлу в Іспанії. Він вразив кількістю фотографів! Вони були у всіх гарних місцях, ледь не під кожним кущем. Але це, звісно, різні люди. Один може закрити максимум дві позиції: вибрати два гарних місця і знімати там усіх учасників. Максимум, трішки пересунутися, бо інакше пропустить когось з атлетів.
За кордоном з цим простіше, і мова не лише про кількість задіяних фотографів. У них багато волонтерів, зазвичай це місцеві і у них є власний транспорт. Вони завжди можуть допомогти відвезти фотографа на те чи інше місце. У нас, на жаль, поки що не зовсім вдається співпрацювати з місцевими. Волонтерство на дещо іншому рівні: люди часто обіцяють, а потім підводять і не приходять.
«КРАЩЕ ЗА ГОРИ МОЖУТЬ БУТИ ЛИШЕ ГОРИ»
Чи правильний висновок я зробила з вище сказаного вами: представники трейлу і гірського бігу більш доброзичливі і дружні, ніж бігуни по шосе?
Думаю, так. По-перше, їх не так багато. Хоча є такі закордонні старти, на які ще спробуйте заявитися. Наприклад, на трейл навколо Монблана. Це так само складно, як і на Берлінський марафон. Але на мою думку, там дійсно інші люди. Гори – вони інші. Краще за гори можуть бути лише гори. Там ти пізнаєш себе, не маєш ніякої підтримки. Багато хто навіть не любить змагання з великою кількістю учасників. Багато трейловиків хочуть бути на дистанції у певної міри самотності. Саме у певній мірі, не у повній. Але щоб не було як на тому ж Берлінському марафоні, де крок праворуч-крок ліворуч – і ти наступив комусь на ногу, а задивився на якусь визначну пам’ятку – і наступили або травмували вже тебе. У гірському бігу інші люди, це відчувається.
Якщо якась звичайна людина прочитає це інтерв’ю, у неї може виникнути питання: навіщо той трейл? Випробовуєш себе, біжиш енну кількість кілометрів по валунам, сипучій поверхні, а ще якщо у водоспад затягнуть чи багнюку… Як їм пояснити, у чому задоволення від трейлу?
Ми багатьом людям не можемо пояснити якихось речей. Як пояснити тим, хто не був у горах, ці відчуття? Є таке висловлювання, не мною вигадане: присутність Бога відчувається в горах і пустелі. У гори я ходив часто: спочатку у дрібні, потім пощастило потрапити у високі, піднятися на восьмитисячник. І це дійсно так. Я особливо у Бога не вірю, але коли ти стоїш на вершині, то відчуваєш щось інше, це ніби якесь очищення, реальний прилив енергії.
У нормальній пустелі мені так і не довелося побувати, але я був в експедиції на Північний полюс і це можна назвати сніговою пустелею. Куди не глянь, лише це біле поле навколо. І там теж це відчувається. Можливо, не так сильно, але відчувається.
Багато людей ідуть в гори лише заради цих відчуттів. Якими вони можуть бути навіть у моєму улюбленому Києві на Хрещатику? Зовсім іншими: люди зі своєю аурою заважають. А чим вищі гори, чим менше людей, тим вони магічніші і обдаровують тебе цією енергією. Тому пояснити це тим, хто там ніколи не був, дуже складно.
Взяти їх в гори?
Так, можливо, якщо їхня фізична підготовка це дозволить.
А є ще люди, які люблять активний спосіб життя, і тут виходить поєднання. Не всі люди, виходячи на старт, намагаються посісти якесь місце чи боротися за перемогу. Зрозуміло, що є групка спортсменів, особливо враховуючи статус чемпіонату України, яка змагається за місця у першій трійці. Але той же Олексій Кононенко, який фінішував п’ятим на «Дземброні», все одно встиг зупинитися, зняти відео і зробити кілька фото. Це все дійсно для того, щоб отримати максимальне задоволення і залишити собі пам’ять.
На трейлах зустрічаються люди, які люблять гори й активний спосіб життя. Можна й самому поїхати в Дземброню, наприклад, у серпні, побігати там, походити. Але на змаганнях є елемент зустрічі однодумців. Враховуючи наш віртуальний світ, в якому ми майже не спілкуємося наживо, це буває дуже приємно. На всіх моїх стартах, починаючи з 2004 року, був ключовий елемент. Зараз він використовується все менше, оскільки люди після фінішу кудись розбігаються або роз’їжджаються. А мені завжди було цікаво спробувати людей залишити поспілкуватися, зробити якусь фан-зону. Коли ми лише починали, то бувало таке, що доводилося просити людей переміститися на газончик, бо вже столики зі стільчиками приїхали забирати. Настільки довго люди спілкувалися.
«ЯКЩО У БІЗНЕСІ ЛЮДИ ЩЕ НАМАГАЮТСЯ ВИБУДОВУВАТИ ПЛАНОМІРНИЙ РІСТ, ТО У СПОРТІ ЧОМУСЬ ІНКОЛИ ПРО ЦЕ ЗАБУВАЮТЬ»
Ви кажете, що для більшості трейловиків немає особливого значення місце, яке вони посядуть. В одному з інтерв’ю ви говорили про марафон, про те, що чоловіку, наприклад, потрібно ставити за мету не просто пробігти на тих чи інших змаганнях, а бодай вибігти з трьох годин. То яку ж мету повинна ставити перед собою людина, яка біжить трейл?
Я спортсмен у душі і корінні. І кожна людина у душі повинна бути спортсменом. У бізнесі ж люди ставлять перед собою мету. Вона повинна бути і коли ти займаєшся підтримкою своєї фізичної форми. Завжди потрібно прагнути трішки підвищувати свій рівень. Показуючи одні результати цього року, навіщо їх повторювати у наступному? Хіба не краще трішки підрости? На шосе це легко: у тебе є особистий рекорд на «десятці» і тобі його потрібно підняти. В трейлі трішки складніше.
ITRA – організація, про яку я неодноразово згадував і яка мені дуже імпонує тим, наскільки дружня їхня команда, як вони трудяться і що взяли за основу, – розробила рейтинг змагань. Вони оцінюють старти і постійно працюють над цим рейтингом. Зараз намагаються ввести коефіцієнт погоди, складності траси, оскільки вона може бути однакова по довжині і набору висоти, але, вибачте, одна справа бігти по водоспаду на «Дземброні» і спускатися біля Вухатого Каменю по конкретній багнюці, і зовсім інша – бігти на чемпіонаті світу в Іспанії по тепленьким і гарно вкладеним камінчикам і говорити: «Ой, яка складна траса». Потім, повертаючись на «Дземброню», розумієш, що то був, грубо кажучи, шосейний біг.
Тож у трейлі є рейтинг змагань і спортсменів. Будь ласка, змагайтеся, здобувайте очки і підвищуйте його.
Ще хотів би дещо додати. Коли виходиш на старт якоїсь дистанції, потрібно реально зважувати свої сили і не перед співробітниками в офісі себе показувати, а реально оцінювати свої можливості, адже ресурси людського організму не безмежні. І головне це те, що до всього необхідно підходити планомірно. І якщо у бізнесі люди ще якось намагаються вибудовувати планомірний ріст, то у спорті вони чомусь інколи про це забувають. Потрібно потихеньку набігати об’єм, підняти швидкісну витривалість, пробігти добре десятку, потім півмарафон і вже потім переходити на марафон. Навіщо щось комусь доводити, відразу виходити на старт непідготованими?.. Ми чули різні байки. Зокрема, як якийсь чоловік пробіг десять днів поспіль по десять кілометрів і сказав: «Все, я готовий бігти 100 кілометрів». Ну… супер… (розводить руками)
Можливо, на таку планомірну підготовку не у всіх вистачає терпіння? До певного моменту людині легко вдається підвищувати результат, а потім вона впирається в якийсь показник і далі вже кожна хвилина дається надзвичайно складно. І хтось, не витримуючи, намагається перестрибнути через одну, а то й кілька сходинок? Або і взагалі все покинути…
Є дві стадії. Перша, це почати. Період, коли людина лише приходить у спорт, дуже складний. Потрібно грамотно поставити собі навантаження, щоб не отримати відразу і не травмуватися. Це становлення непросте, воно триває мінімум півроку, а то й рік. Буває, що хтось себе остаточно доводить до ручки і йому не можна бігати, потрібно починати з ходьби. Важливо відштовхуватися від пульсу. Коли все устаканиться, подолається, ріст результатів йде легко.
Наступна ступінь, коли ти впираєшся у свій певний ліміт, викликаний, наприклад, тим, що робота не дозволяє тобі більше тренуватися. У тебе є година-півтори – і хоч ти трісни. А якщо брати наступну стадію, то потрібно вводити вже й друге тренування. А якщо мова про триатлетів, то їм точно потрібно як мінімум два. У цей період вже потрібно грамотніше харчуватися, можливо, навіть користуватися фармакологією, нехай і легкою – додавати вітаміни, мікроелементи, амінокислоти. Під час тренувань це все вимивається з організму і його потрібно відновити, а хтось може просто не захотіти їсти цю «хімію»…
Ми ж про дозволену «хімію»?
Звичайно.
Наскільки, до речі, суворі правила щодо антидопінгу у трейлі?
З цим дуже жорстко. На сайті ITRA навіть є цілий підрозділ про медицину і страхування. Вони молодці, розробили договори зі страховими компаніями, якими користуються і деякі українські бігуни. У них дійсно класні і недорогі річні страхові посіли, а де це можливо, включені послуги ледь не з рятувальними вертольотами.
Якраз хотіла запитати. Під час змагань організатори співпрацюють з рятувальниками? Адже якщо щось сталося на стадіоні, швидка поряд. В горах, при переході того ж хребта, швидка не допоможе.
Звичайно! Принаймні за тих організаторів, з якими тісно співпрацюю, можу говорити точно. Є договори з рятувальниками, вони можуть бути присутні на старті-фініші, але, як правило, на своїх стаціонарних базах, звідки стартують, рятуючи, зокрема, туристів і всіх, кому потрібна їхня допомога. У нас є взаємодія з ними, вони знають, що планується спортивний захід, продумують додаткові ресурси і вивчають трасу.
У нас в регламенті є пункт про обов’язкове спорядження. У ньому, зокрема, повинен бути працюючий і заряджений телефон, з внесеними у список контактів номерами директора чи організатора, який працює зі спортсменами по трасі, і телефоном МНС. Ми у будь-який момент можемо це перевірити, і якщо ця вимога не виконана, спортсмен може отримати 30 хвилин штрафу. Якщо ще якоїсь позиції немає в обов’язковому споряджені, тоді його дискваліфікують.
«ОДНА СПРАВА, КОЛИ ТИ, ЗМУЧЕНИЙ, МОЖЕШ ШАРКАТИ НОГАМИ ПО БЕТОНУ І НЕ СПІТКНЕШСЯ, І ЗОВСІМ ІНША, КОЛИ ТИ В ГОРАХ»
В одному з інтерв’ю ви сказали: «Ультрамарафон – це ніби лакмусовий папірець для твого характеру». Лакмусовим папірцем чого є трейл?
У трейлі, як і на шосе, є короткі дистанції, а є ультрамарафонські. Спочатку скажу про шосе. Марафон уже вважається психологічною дистанцією. Складно буває і на «десятці», і на півмарафоні, але це трішки не те. На «половинці» дуже складно заголодати, а от на марафоні це вже легко. І деякі навіть примудряються зробити це до 30-го кілометру. Людину може «поставити», або, як ще кажуть, вона може «впертися у стіну». Якщо правильно підготуватися і все добре, то, як правило, це настає значно пізніше. А якщо суперкласно підготувався, та ще й правильно зробив вуглеводну дієту (хоча її ніби правильно називати білковою, але от є у нас такий біговий сленг)!..
Тобто марафон – уже психологічна дистанція, тобі потрібно перетерпіти, тримати цільовий темп, принаймні не сходити і хоча б доповзти до фінішу. На ультрамарафоні, як би тобі цього не хотілося уникнути, десь після 50-го або 60-го кілометру тебе скрутить у баранячий ріг і тобі доведеться терпіти не два кілометри, а мінімум 20-30. Вкінці тебе, можливо, відпустить, адже у нас все йде від голови. Людина зрозуміє, що залишилося уже зовсім небагато, або від’їсться по дистанції і до неї повернуться якісь швидкі вуглеводи у виді енергії. На ультрамарафоні реально йде випробування. До речі, дуже рідко високі результати показують молоді бігуни. Їм складно, сила волі й характер формуються з роками.
Але в горах це все ще жорсткіше. Є таке поняття, що при хорошій підготовці першу половину марафону ти повинен «спати». І лише подолавши її, розумієш, що на змаганнях. Тобто на половині дистанції все проходить дуже легко. У горах ти впираєшся у перший стояк, у першу гору – а пан Олівсон любить починати саме з підйому на круту гору, – і ти вже там починаєш пихтіти, страждати, мучитися і далі вже пішло-поїхало. Там йде дуже сильне випробування. І одна справа, коли ти, змучений, можеш шаркати ногами по бетону і не спіткнешся, і зовсім інша, коли ти в горах і повинен все чітко контролювати, бо одного разу спіткнешся, впадеш і на цьому можеш закінчити свої змагання.
Наскільки для трейловиків у психологічному плані важлива зміна місцевості? Коли стежка в лісі змінюється підйомом по камінню, спуском по сипучці і так далі?
Намагаюся пригадати у своїй практиці однотипну трасу… Мені здається, що важливе не стільки покриття, скільки зміна картинки. Якщо ти весь час бігтимеш у лісі по корінню, це, мабуть, психологічно давитиме, буде неприємно.
Коли я ще займався ультрамарафоном і намагався спокусити на 100 кілометрів по шосе трейловиків, вони, як правило, відмовлялися. Ультрамарафони здебільшого проводяться по колам. Зазвичай це робиться з метою полегшення обслуговування змагань, адже, згідно з правилами, той же пункт харчування повинен бути на кожних п’яти кілометрах. Тому у відповідь на свою пропозицію чув: «Костя, по асфальту? Ні! Та ще й по колам?!..» Тому для трейловиків зміна видів важлива.
Крім організації змагань і участі в них, ви ж ще організовували спортивні табори для діток?
Якось я розмовляв зі своїм другом дитинства, який став успішним бізнесменом, і він сказав, що коли у нього буде 50 ресторанів, він купить футбольний клуб. Тоді я запитав, навіщо чекати, якщо вже зараз у нього є фінансові можливості для того, щоб створити найкращий у країні біговий клуб. Я написав бізнес-план, і він був у захваті від того, як усе дешево. На час нашої співпраці клуб називався «Корчма Тарас Бульба». Тоді я отримав фінансову можливість робити якісь івенти і розігрувати на них поїздки для дітей у спортивні табори. Тренери виставляли свої команди і дві перші за результатами змагань відправлялися у табори на Азовське море й у Карпати.
Коли наша співпраця припинилася і наш клуб почав виступати під старою назвою «Київ 42195», у нас знову з‘явилися спонсори і можливості. На тому ж «Чорторої» ми знову розігрували такі ж поїздки серед спортивних тренерів. На Азовське море вже не возили, але в Карпатах, зокрема, у Верховині вони часто бували на зборах.
«ДО ВИСОКИХ ГІР, ЯК І ДО МАРАФОНУ, ПОТРІБНО ГОТУВАТИСЯ ЗАВЧАСНО І РЕТЕЛЬНО»
На завершення розмови дуже хотіла б бодай коротко торкнутися не легкоатлетичної теми. Я про ваш підйом на восьмитисячник. Знаю багато історій і про кисневе голодування, і про снігову сліпоту, і про ночівлю у підвішених наметах. Як ви готувалися до підйому і які історії, пов’язані з ним, були у вас?
Мені пощастило з Юрою Білойваном, тим самим другом дитинства, про якого щойно згадував, здійснити такий підйом на Чо-Ойю. До високих гір, як і до марафону, потрібно готуватися завчасно і ретельно. Головна проблема – це акліматизація. Висота після 6000 метрів називається висотою смерті. Після неї роботу організму не можна передбачити, вам просто потрібно там побувати і самим усе побачити. У когось перестає працювати шлунок. У нас був один такий чоловік, і він знав про це. Він з туалету не виходив, але тільки-но йому ставало трішки краще, він, чомусь, не на вівсяночці починав сидіти, а знову їв усе. І все повторювалося. Забігаючи наперед, йому так і не вдалося піднятися на Чо-Ойю.
Щоб акліматизуватися, потрібно бути на висоті. Коли ми з Юрієм готувалися, то за півроку до підйому були на Аконкагуа. Вона вважається найвищим семитисячником у Південній півкулі, хоча її висота 6962 метри. Якщо не помиляюся, ми ще влітку піднялися на Ельбрус, а це дві різні гори. На них уже є висотні табори. Перед штурмом ми спали на висоті 6000 метрів: ти лежиш, хочеш спати, а на тобі зверху бетонна плита, яка не дає вдихнути. І ти всю ніч думаєш про те, як же тобі це зробити і отримати кисень, майже не висипаєшся, а вже потрібно вставати і йти на штурм. Тут психологічний фактор. Хтось користується снодійним, я побоювався, щоб не вплинуло на шлунок чи ще якось.
Щодо снігової сліпоти, це дрібниці. Тут просто не потрібно економити на екіпіруванні. Той самий чоловік, у якого були проблеми зі шлунком, пішов у своїх старих улюблених окулярах. У них десь уже скло подряпалося, плюс боковий захист не повністю закривав. У першому висотному таборі він підосліп і йому довелося трішки відсидітися, щоб почати щось бачити. Тому все може статися, але це вирішується методом хорошого екіпірування: потрібно купувати якісні окуляри з боковим захистом і хорошим склом.
Були інколи смішні випадки, інколи до болі, але інколи й до смертей. Дійсно, є висотні табори, які висять у повітрі. У нашому випадку такого не було, це вже елементи не стільки альпінізму, скільки високогірного скелелазіння. Але місце під табір знайти складно і він зазвичай стоїть на якомусь схилі. Якщо ти захотів вийти помочитися, а забув взути черевики з кішками… А щоб ви розуміли, вдягнути екіпірування і вийти з намету – це, мабуть, все одно, що 30-ку пробігти. Це такі навантаження, віддишка і незручність! Але якщо не вдягнути альпіністські кішки на черевики, то можна підсковзнутися і полетіти у прірву назавжди. Тому потрібно бути максимально уважним, обережним і професіонально до всього ставитися, слухатися керівників експедиції. Останній повинен бути професіоналом. Нам у цьому плані дуже пощастило. Ми ходили з Клубом 7 вершин, а нашим гідом був, мені здається, один з найкращих гідів у світі Олександр Абрамов.
Фото, на яких не вказані авторські права, взяті з особистої сторінки Костянтина Железова у Facebook
