Орися Дем’янюк: «Поки ти борешся, ти перемагаєш»

232

Цієї зими Орися Дем’янюк запам’ятається багатьом уболівальникам легкої атлетики своєю наполегливістю і цілеспрямованістю. Вона багатьом показала приклад того, як потрібно боротися і не здаватися до останнього.

Після того, як атлетці не вдалося виконати норматив для участі в чемпіонаті Європи в приміщенні на чемпіонаті України і потрапити до складу команди на чемпіонат Асоціації Балканських легкоатлетичних федерацій, вони з тренером все ж знайшли інші кошти і таки поїхали в Стамбул. Там Орисі не вистачило до нормативу з бігу на 1500 метрів лише 19 сотих секунди, але старання спортсменки були винагороджені. Вона все ж отримала запрошення від Європейської легкої атлетики і поїхала в Торунь.

Та навіть це було лише частиною історії. Багато чого весь цей час залишалося за кадром. Орися не розповідала на широкий загал ані про мікротравму ступні, ані про хворобу. Вона виходила на доріжку і боролося.

Боролася вона і в Торуні, проте суперниці поки що були на голову сильніші. Проте українка все ж змогла продемонструвати стабільність у своїх цього річних результатах і подолати 1500 метрів за 4:17.52 хв.

Про потрапляння на чемпіонат Європи в приміщенні. У кожній справі повинна бути не лише праця, а й доля удачі, – говорить Орися Дем’янюк, пригадуючи свій шлях на чемпіонат Європи в приміщенні. – Мені так і не вдалося виконати норматив, але за добором я все ж потрапила на чемпіонат. У Торуні я показала результат близький до мого особистого рекорду і до тих показників, які були цього сезону.

На змагання такого рівня потрібно виходити з кращою підготовкою. У нас не все склалося: був і COVID, і мікротравма ступні, але все вже є так, як є. Поки що складно робити якісь висновки. Спочатку потрібно буде разом тренером все проаналізувати.

Про біг у першому колі в Торуні-2021. На стартовому віражі ми поштовхалися, але потім я стала вкінці групи, як і планувала. Насправді, бігти ближче не було й сенсу, оскільки дівчата штовхалися всю дистанцію. Я ж планувала бігти своїм темпом і тягнутися за групою. Я трималася близько до неї, але за три кола почалися дуже різкі перебудови, я їх бачила, проте фізично не могла переключитися. І якщо на 1100 метрів я ще додала, то за два кола до фінішу дівчата почали так нестися, що я вже не змогла втримати цей темп. Але боротися не кинула, просто робила це вже сама з собою. Розуміла, що навіть якщо не вибіжу з 4:17, то потрібно бодай показати свій результат. Тому боролася до кінця.

Про боротьбу й підтримку. Знаєте, як кажуть? Поки ти борешся, ти перемагаєш. І в цьому вислові закладений дуже сильний сенс. Не борешся ти лише тоді, коли тобі вже нічого нецікаво, коли ти склав руки й ноги і на цьому все. А так ти борешся з атмосферою, доріжкою, з собою; підбадьорюєш себе, намагаєшся якомога краще зробити ту чи іншу вправу, прискорення, розкласти в голові тактичну боротьбу. Без цього не можна.

У Торуні я живу в одній кімнаті з Наталею Стребковою. Вчора ми її дуже підтримували, раділи, коли вона вийшла у фінал.  І така жива атмосфера на змаганнях дуже імпонує. Навіть незважаючи на карантин і пусті трибуни, вона тут спокійна і домашня.

Про віртуальних уболівальників на трибунах у Торуні. За мене, можливо, вболівав син Євгена Гуцола. Він «тут». Я трішки знаю маленького Мішу, тому, сподіваюся, що він і мене підтримував «на трибунах» у Торуні.