#Торунь2021: Вячеслав Тиртишник про підсумки чемпіонату Європи у приміщенні

259

Черговий чемпіонат Європи у приміщенні вже став історією. Три нагороди, дві з яких золоті, забезпечили збірній України шосте місце у медальному заліку Торуня. Краще синьо-жовта дружина виступала лише у 1998-ому та 2013-ому, коли на зимових першостях у Валенсії (5 місце) та в Ґетеборзі (4 місце), наші легкоатлети тричі піднімалися на найвищу сходинку п’єдесталу. У загальнокомандному заліку, який сумує очки, здобуті за перші-восьмі місця у фіналах, Україна фінішувала десятою, що також є одним із найкращих показників за всю історію.

За чотири дня торунських баталій українські легкоатлети встановили один національний рекорд, 10 особистих рекордів та два особисті найкращі результати поточного сезону. Як оцінює виступ команди тренерський штаб, чи відповідають результати очікуванням і сподіванням, – в інтерв’ю з головним тренером української збірної Вячеславом Тиртишником.

Вячеславе Григоровичу, почнемо із більш загальних питань для повного розуміння ситуації. Як і в будь-якому спорті, в легкій атлетиці є серйозні розділення міжнародних змагань. Комерційні старти, чи турніри одного дня – це і перевірка фізичної форми, і можливість позмагатися на рівних з головними суперниками, і набуття досвіду тактичних ігор, тощо. Олімпійські Ігри – це найбажаніша та найзаповітніша вершина. А ось зимові чемпіонати Європи – це такий собі перший прошарок, перша сходинка на тернистому шляху від найнижчого до найвищого міжнародного рівня. На Вашу думку, що нам показують результати саме цих змагань?

Фото (с)Grzegorz Olkowski / European Athletics

У будь-якій команді, не лише нашій, на ці змагання ставляться різні цілі для кожного учасника. І якщо у нашій збірній є атлети світового рівня й очевидні лідери, то для них може бути лише одна установка – медалі. Це нормально. Це й є їхньою реалізацією та показником їхнього рівня. Врешті – решт, це звіт перед профільним міністерством, що ми недарма «проїдаємо» гроші. Але найголовніше – це гордість за те, що ми піднімаємо український прапор на найвищі щаблі перед очима усього світу.

Для інших, а особливо для дебютантів, яких вистачало цього разу в складі нашої команди, Торунь став можливістю отримати перший справжній і неоціненний досвід змагань та боротьби не просто на міжнародному рівні, а на головному старті сезону.

Мали ми і так звану середню ланку, представникам якої важливо було і спробувати поборотися за призові місця, і посісти якомога вище місце, аби набрати рейтингові очки для потрапляння на Олімпійські Ігри. Чемпіонат Європи в приміщенні оцінюється доволі високо у світовій системі рейтингу, а перед Олімпіадою навіть одне очко може

Фото (с)Alexander Hassenstein/Getty Images for European Athletics

зіграти неабияку роль для кожного, хто не виконає відбірковий норматив. Приміром, я щиро вірю в те, що нашому стрибуну в довжину Владиславу Мазуру ще вдасться перевищити норматив на Токіо, але ж хтозна, скільки й які старти ми матимемо впродовж літнього сезону. А четверте місце в Торуні йому вже дозволило піднятися у світовому рейтингу, при чому суттєво. Більш того, у фіналі своєї дисципліни він пройшов неабияке психологічне загартування. Адже коли в останній спробі фінський стрибун посунув Мазура з бронзової позиції, Влад не знітився і в шостому стрибку показав гросмейстерські 8.05м. Прикро, що з абсолютним особистим рекордом 8м14см він не дістався призової трійки, але дорікнути його нічим. Одним словом – стовідсоткова самовідданість.

Не хочу називати автора цитати, але нещодавно я почула твердження про те, що зимовий чемпіонат Європи – це ще й своєрідна перевірка легкоатлетів на патріотизм. Оскільки цей старт, на відміну від чемпіонатів світу, немає призових, то чимало титулованих атлетів взагалі не проявляють інтерес до нього. Але ті, хто по-справжньому всією душею вболівають за виступ своєї команди і за обличчя своєї країни, ці змагання ніколи не проігнорують. Що Ви думаєте з цього приводу?

В цьому є частинка правди, але не така вже й велика. Існує думка, що для атлетів, які є світовими лідерами у своїх дисциплінах, чемпіонат Європи у приміщеннях мало що дає.  Насправді, є вже цілком окреслена група спортсменів, яка цей старт пропускає з року в рік. При чому, зараз йдеться не про українських атлетів, і вже зовсім не про цьогорічний чемпіонат, який пропускати – було б не дуже розумним рішенням, адже

Фото (c)EICH Torun 2021

легкоатлети не мали можливості змагатися на головних стартах майже півтора роки. А це вже чимала прогалина навіть для перших номерів команди. Усі наші лідери – Марина Бех-Романчук, Ярослава Магучіх, Ірина Геращенко, Юлія Левченко – навіть не вагалися готуватися їм до зимового чемпіонату Європи чи ні. У них ці змагання апріорі входили до змагального календаря, й до них велася ціленаправлена підготовка.

В нашій команді ще є кілька зірок світового масштабу, таких як Богдан Бондаренко чи Ольга Саладуха. Не хотілося б, аби їх хтось зміг звинуватити у меркантильності чи відсутності патріотизму.

У цьому випадку я навіть не побоюся сказати, що і Оля, і Богдан – це вже ветерани нашої збірної. І це той випадок, коли вже настає час себе навіть обмежувати у змаганнях, аби до найвідповідальнішого старту зберегти і здоров’я, й енергію. А тій же Ользі з нинішніми навантаженнями під час роботи у Верховній Раді України, для олімпійської підготовки вочевидь потрібно більше часу. Саладуха має виконаний норматив, тому ми вже давно прийняли її план індивідуальної підготовки до Токіо, якого вони з тренером чітко дотримуються. До того ж, Саладуха жодного разу не відмовлялася виступати на зимових чемпіонатах Європи, якщо не мала проблем зі здоров’ям. Не забуваймо, що у Ґетеборзі 2013 вона виграла своє золото, маючи за плечами титул чинної чемпіонки світу та призерки Олімпійських Ігор.

Щодо Богдана Бондаренка, то він має свою специфіку, і, на жаль, підвладний травматизму. Він уже близько десяти років взагалі не змагається взимку, і ми ставимося до цього з розумінням. У нього є всі шанси виконати олімпійський норматив або відібратися до Токіо за іншими критеріями. Я впевнений, якщо Богдана не підведе здоров’я, то влітку він буде конкурентоспроможним.

Вячеславе Григоровичу, Торунь став Вашим третім зимовим чемпіонатом Європи у якості головного тренера української легкоатлетичної збірної. Який із цих трьох стартів залишив найяскравіші враження?

Найяскравіші емоції були саме на цьому чемпіонаті. Нехай у Белграді та Глазго ми мали більше нагород, але до «золота» не дотягли. А в Торуні наші атлети аж двічі піднімалися на найвищу сходинку п’єдесталу. Перше місце завжди сприймається по-особливому, адже окрім піднятого на арені українського прапору, ще й лунає наш гімн. Ці емоції складно описати словами, їх лише потрібно пережити самому й відчути кожною клітинкою тіла.

Фото ©Pawel Skraba/Getty Images for European Athletics

Неабиякий фактор у сприйнятті чемпіонату відіграла й команда, котра змагалася в Торуні. Вона мені неймовірно імпонувала своїм підходом і професійним відношенням до справи, не зважаючи на її доволі молодий вік. Адже в команді були атлети 2000, 2001 і навіть 2002 років народження. Уявіть собі, що середній вік нашої чоловічої команди був 22 з половиною роки, а жіночої – 25.5!

Насправді, цифри вражаючі й досить обнадійливі. Й хоча всі сприймають успішність виступу команд на чемпіонатах насамперед за медальним заліком, все ж таки хотілося б звернути увагу і на десяте місце у загальнокомандному заліку за місцями у фіналі, де ми вже давненько не піднімалися так високо. Але ж саме місця з четвертого по восьме – це той самий потенціал збірної, який вже завтра може вилитися у медалі.

Скажу навіть більше. І володарі четвертих місць Юлія Левченко з Владиславом Мазуром, і навіть Дмитро Нікітін, котрий закінчив змагання п’ятим у когорті найсильніших європейських висотників на своєму дебютному дорослому чемпіонаті, могли бути з медалями вже в Торуні. І це не просто мої бажання чи домисли. Це не якась фантастика. Вони насправді були на це готові.      

Фото (с)Grzegorz Olkowski / European Athletics

Одразу запитаю про Нікітіна, котрий не впоравшись із двома спробами на 226, переніс одну на 229. Досить мудре тактичне рішення як для дебютанта дорослої збірної без найменшого міжнародного досвіду змагань на такому рівні, адже навіть успішне подолання 226 не дозволяло б йому увійти до трійки, а ось вдалий стрибок на 229 – приніс би медаль. Він приймав це рішення сам чи все ж таки отримував підказки з тренерського штабу?

Насправді, це була моя особиста порада, і я страшенно шкодую, що не зміг до Дмитра докричатися з трибун, аби він пішов на цей крок ще перед другою спробою на 226. Я сам був стрибуном у висоту і добре знаю, які енергозатрати потребує бодай один стрибок на таких висотах. Плюс, підняття планки – це завжди додаткова внутрішня концентрація і мотивація. Виходити на звичну для себе висоту – це одна справа, а на медальну – це додатковий адреналін, викид якого може творити дива.

Фото (с)Alexander Hassenstein/Getty Images for European Athletics

Я, до речі, притримуюсь думки, що й Юлії Левченко не потрібно було виконувати три спроби на 196см, а бодай одну, а краще дві з них – переносити на 198. Але Юлія була там зі своїм особистим тренером. Це було їхнє спільне рішення, і я його поважаю. Очевидним залишається лише той факт, що за своєю фізичною готовністю, Левченко могла долати не лише 196, а й 198см.

Українська команда на чемпіонатах завжди досить дружня. Але цього разу вона мала вигляд справжнього моноліту, не зважаючи на той досить молодий середній вік, про який ви вже згадували…

Ця єдність і згуртованість відчувалася на кожному кроці більше, аніж будь-коли раніше. Такою команду я бачив вперше, і щиро вірю в те, що так у нашій збірній буде й надалі.

Не хочеться розбивати моноліт, але все ж таки… Чий виступ особисто для Вас став найбільшою сенсацію, а чий найбільшим розчаруванням?

Фото European Athletics

Не скажу, що перемога Марини Бех-Романчук стала для нас сенсацією. На її золото ми чекали роки і вірили, що одного дня Марина свого доб’ється. Але її боротьба в торунському секторі заслуговує окремих слів. У неї були надзвичайно сильні суперниці! Перемогти не будь-кого, а чинну чемпіонку світу та Європи Малайку Міхамбо – дорогого варте! Та ще й у шостій заключній спробі! Це було неймовірне нервове напруження й інтрига до останньої хвилини змагань! До того ж, перша наша медаль на чемпіонаті. Звідси, мабуть, і такі найяскравіші враження.

А розчарування… Воно було, але в іншому розумінні цього слова. Я б сказав, що це була найбільша прикрість… Я про фінал жіночої естафети 4х400м. Показати результат найвищого не лише європейського, а навіть світового рівня, побити рекорд України, який простояв 24 роки, і у підсумку не потрапити до трійки призерів – це засмутило

Фото (с)Grzegorz Olkowski / European Athletics

неабияк. Так, були невеличкі помилки під час однієї з передач естафетної палички, була нідерландка, котра впала просто під ноги Анні Рижиковій на старті останнього етапу. Все це дрібнички, на яких було втрачено не одну десяту секунди і які не дозволили нашим дівчатам поборотися за медаль. Хоча кожна учасниця нашого естафетного квартету заслуговує на окрему похвалу. Про таке кажуть, мовляв, виклалися на всі сто. А мені здається, що у своєму фіналі вони зробили навіть більше, ніж могли. Біг Анастасії Бризгіної був на голову сильнішим, впевненішим і дорослішим (52.50 на другому етапі), аніж в особистих змаганнях (53.50). Катерина Климюк (52.40) та Анна Рижикова (52.00) пробігли свої етапи швидше власних особистих рекордів, встановлених тут же в Торуні. Кожна з них вчинила невеличкий подвиг, а подвиги мали б відзначатися медалями, на жаль, цього не сталося в Торуні.

За загальними питаннями ми вже потроху почали «розбирати» наш український моноліт на Торунь Арені. Продовжимо виступом двох медалісток у секторі для стрибків у висоту?

Ярослава Магучіх, не зважаючи на свої 19 років, вже встигла привчити нас до високих

Фото Grzegor Zolkowski for European Athletics

стрибків і гучних перемог, а її виступ у Торуні лише підтвердив непохитність характеру і вже зовсім дорослу стабільність. Вона вчергове вразила безпомилковістю і професіоналізмом. Їй би трохи серйознішу конкуренцію в секторі – і 2.07м були б  реальністю. Це особливо добре було видно в її третій спробі. Нарешті розкрилася Ірина Геращенко. Вона вже давно готова до подолання двометрової висоти, а торунське срібло мало б додати їй впевненості. Я вже говорив про Юлію Левченко. Вона була готова на більше, але не змогла реалізуватися. Четверте місце – це високо, але навряд чи воно задовольняє саму Юлію.

Анна Рижикова, наприклад, також не була задоволена власним виступом через те, що не пробилася до фіналу, хоча встановила в Торуні два особистих рекорди на 400-метрівці. Але, як на мене, вона одна із тих, перед ким треба знімати капелюха.

Фото (с)Grzegorz Olkowski / European Athletics

Анну Рижикову дорікнути взагалі нічим, але вона завжди дуже вибаглива до себе. Якщо Аня ставила ціль потрапити у фінал і не змогла добитися цього, то навіть високі особисті рекорди для неї будуть хіба що невеличкою втіхою. Ми ж розцінюємо її виступ як блискучий. Так безкомпромісно боротися за кожну соту секунди під силу далеко не кожному. Відзначу і вихід до півфіналу з особистим рекордом Катерини Климюк. Трохи не склався біг в індивідуальній дисципліні у Анастасії Бризгіної, але вона сповна компенсувала це своїм чудовим виступом в естафеті.

На чоловічій 400-метрівці дива не сталося. Але для Олександра Погорілка та Микити Барабанова це були перші змагання такого рівня. Їм важливо було поваритися у цій каші, спробувати тактичний біг у сильній компанії, побороти страх. Вони, разом із Данилом Даниленком виступили практично в силу своїх можливостей і показали результати доволі близькі до своїх найкращих показників. Барабанову лише 19 років, Погорілкові – 20. Їх виступ в Торуні – це своєрідний вклад у майбутнє. Щодо Даниленка, то наші вимоги були дещо більшими. Скажімо так, – він не «провалився», але й не показав себе так, як би хотілося і нам, і йому самому.

Про всіх наших дебютантів, про всю молодь можу сказати одне, – молодці!!! Знаю, що кожному з них було непереливки і навіть боязко. Не без цього. Але всі сміливо вступали в боротьбу і черпали максимум для себе з цих змагань.

Photo credits European Athletics

Приємні враження залишили і спринтери-чоловіки.  

Це правда. Адже вперше в історії усі троє наших учасників на чоловічій 60-метрівці пробилися до півфіналів, а Станіслав Коваленко навіть встановив особистий рекорд у забігові. Лише дві сотих секунди не дотягла до свого найкращого показника сезону і Вікторія Ратнікова, але виступ у півфіналі на чемпіонаті Європи – це той досвід, який їй дуже знадобиться у майбутньому.

Так само, як і бар’єристові Богдану Чорномазу. Два роки тому на зимовому чемпіонаті Європи він не пройшов далі забігу, а тепер вже дістався до півфіналу, при чому в обох колах показав свій особистий рекорд.

Мабуть, на потрапляння у півфінали ми чекали більше від бар’єристок, аніж від бар’єристів.

Абсолютна правда. І Плотіцина, і Чубковцова, і Мохнюк – це вже досить досвідчені спортсменки. Зрозуміло, що Анастасії Мохнюк нелегко повертатися на міжнародну арену після п’ятирічної паузи та народження дитини. Стартів зараз дуже мало, а змагальний досвід з неба в долоні не падає. Та й профільною дисципліною Насті є багатоборство. Те, що вона пробилася на чемпіонат Європи в бар’єрному спринті – вже величезний плюс, який допоможе їй повернути відчуття міжнародних змагань. А ось від Анни Плотіциної та Ганни Чубковцової ми, справді, очікували більшого.

Фото (с)Grzegorz Olkowski / Getty Images for European Athletics

Кого б Ви ще відзначили?

Однозначно Наталію Стребкову, яка в забігові скинула 10 секунд, а у півфіналі ще 4 секунди зі свого особистого рекорду. На дистанції 3000м – це насправді круто. Наталя у січні-лютому була на високогірному зборі в Кенії. Вони з тренером наперед планували старт у Торуні 20-21 днем після повернення з гір. Як бачимо, це вилилося в неабиякий результат.

Трохи гіркоти до підсумків чемпіонату додало й те, що чотири наші легкоатлетки змушені були залишитися в Польщі через позитивні тести на коронавірус. Як у них справи? Ви на зв’язку з дівчатами?

Звісно, що ми постійно на зв’язку з ними. Всі четверо почуваються добре. Анна Рижикова та Катерина Климюк трохи температурять і покашлюють. Вікторія Ратнікова, оскільки мала негативний тест, але проживала в одній кімнаті з Климюк, поселена взагалі окремо. Дівчат розселили в готелі за містом. Умови проживання – цілком прийнятні. Харчування їм забезпечують. Ми тримаємо руку на пульсі. Якщо буде можливо забрати бодай когось раніше 10-денного терміну, відведеного на обов’язковий карантин, ми докладемо до цього максимум зусиль.

Зимовий сезон закінчено, але на обрії – Олімпіада, а це означає, що часу на відпочинок обмаль. Де і як продовжуватимуть підготовку наші атлети?

Багатоборці та багатоборки вже розпочали збір в Анталії. Ярослава Магучіх вилітає до Португалії. Марина Бех-Романчук запланувала тренувальний збір на базі Глорія в Белеку. Представники спортивної ходьби одразу після чемпіонату України відправляться в Киргизію, де свої високогірні тренування вже розпочали марафонці та бігуни на середні дистанції. Ось такі чотири головні бази, які будуть використовуватися нашими атлетами для найближчих учбово-тренувальних зборів.

Окремо хотілося б запитати про Ольгу Саладуху. З таким режимом роботи у Верховній Раді вона має бодай найменший шанс виїхати на учбово-тренувальний збір?

Ольга планувала збір у Португалії, але невеличкі проблеми зі здоров’ям її тренера, змушують нас відкоригувати плани. Ми робимо все можливе, аби вона мала можливість виїхати на учбово-тренувальний збір, аби проводити по два тренування в день і повноцінно відновлюватися. Для олімпійської підготовки їй це вкрай необхідно.

А як щодо Богдана Бондаренка?

Його збір ще на початку березня розпочався у Південній Африці. Так що часу для відпочинку ми і справді не маємо. Олімпіада – не за горами.