Ярослава Магучіх: «Зараз 2.00 — це хороший показник, але знаю, що наступного разу потрібно стрибнути вище»

1833

Ярослава Магучіх в інтерв’ю виданню «Фокус» розповіла про стрибки на два метри, свої уявлення про дебютні для себе дорослі Олімпійські ігри, зв’язок з тренеркою та ще багато про що цікаве.

2 м — зріст середньостатистичного баскетболіста. На чому сконцентровані ваші думки, коли пролітаєте над планкою на такій висоті?

Ні про що не думаю. Просто коли відштовхуєшся від поверхні, хочеться злетіти як пташка, як ластівка. Тому я уявляю себе пташкою, яка злітає високо.

Але ви ж можете стрибати вище, ніж рівно 2 м. Цьогоріч ви стрибнули на 2.06 м.

Так, коли я вперше перестрибнула цю позначку два роки тому, це було щось неймовірне, я сказала собі: “Вау! Клас!” А зараз 2.00 — це хороший показник, але я знаю, що наступного разу потрібно стрибнути вище.

У вас серйозна конкуренція навіть у чемпіонаті України з Юлею Левченко й Ірою Геращенко. Ви партнери по збірній, колеги або конкурентки?

У секторі ми конкурентки, які не спілкуються між собою. Це на чемпіонаті України було якось тепліше, ми і сміялися, і спілкувалися, але, взагалі, це холодний сектор, де ніхто ні з ким не спілкується, бо налаштовується на свою висоту, на свій стрибок. А ось поза сектором або доріжки всі добре контактують одне з одним.

Зовсім скоро ви стартуєте на Олімпійських іграх. Якою уявляєте вашу першу в житті дорослу Олімпіаду?

Я просто хочу отримати кайф від змагань. Звичайно, ти розумієш всередині, що для спортсмена найголовніший старт — це Олімпіада, але мені важливо показати хороший результат і насолодитися атмосферою. Сподіваюся, у мене це вийде. Припускаю, що це буде як у Буенос-Айресі, де проходили Юнацькі Олімпійські ігри, просто тепер це буде дорослий рівень.

В одному з інтервʼю ви розповідали, що перш, ніж почати розбіг для стрибка, завжди дивіться на свого тренера. З чим це повʼязано?

Так, є такий ритуал. Це дуже заспокоює і дає настрій. Тетяна Володимирівна вірить в мене і знає, що я можу стрибнути досить високо. Коли я дивлюся на неї, то бачу її бойовий настрій, тож треба стрибати якомога вище і сильніше. Я заспокоююся, мені цей ритуал допомагає налаштуватися на спробу.

Памʼятайте, коли цей ритуал зʼявився?

Так, на моєму першому юнацькому чемпіонаті світу в Кенії. Для мене це було разюче: купа глядачів, великий стадіон. І коли ти стоїш розгублений, то рятує тренер: я подивилася на Тетяну Володимирівну, побачила її погляд і зрозуміла, що все добре. Тоді й зародилася ця традиція.

Ви згодні, що чемпіонат світу в Досі в 2019 році — це те, що за великим рахунком змінило ваше життя назавжди.

Так, згодна. Це були мої перші дорослі змагання на міжнародній арені, де ти виступаєш не саме за себе, а за Україну, за команду. Тому можна сказати, що та срібна медаль стала для мене відправною точкою на великі висоти.

У лютому поточного року вас визнали кращою легкоатлеткою Європи. Як відреагували, коли дізналися про це?

Я була дуже щасливою. Це приємно, що тебе впізнають, що ти якийсь ідол для молодших поколінь, вони на тебе рівняються і хочуть займатися спортом і легкою атлетикою зокрема. Я вважаю, що це дуже круто.

Весь текст інтерв’ю з Ярославою Магучіх читайте на сайті видання «Фокус».