До 90-річчя фіналістки Оліміпйських ігор і відомої журналістки Людмили Радченко

527
Фото зі сторінки Людмили Радченко в соціальних мережах

У 60-ті роки минулого століття кілька членів збірної України і Союзу, майстрів спорту з легкої атлетики (на той час звання майстрів спорту міжнародного класу не було – прим.авт.) закінчили факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка й прославилися в країні як кваліфіковані журналісти. Серед них багаторазовий чемпіон України й Союзу зі спортивної ходьби Володимир Маєвський, чотириразовий чемпіон і рекордсмен України, призер чемпіонатів Союзу з потрійного стрибка Дмитро Єфремов, багаторазовий чемпіон і рекордсмен країни зі стрибків з жердиною, фіналіст Олімпійських ігор у Римі Ігор Петренко. Вони не лише досягли досконалості в журналістській діяльності, але через якийсь час стали й керівниками окремих напрямів у роботі редакцій газет. Єфремов був відповідальним редактором в одній з центральних державних газет, Маєвський і Петренко – керівниками відділів.

Особливу повагу до роботи журналіста викликала Людмила Радченко, яка завжди професійно й грамотно, а головне дотошно розбиралася в суті справи й не просто писала, а давала можливість дискусії з написання тексту. Вона й зараз продовжує творити дива, передаючи досвід і знання молодим журналістам.

Людмила Миколаївна не любить пригадувати про перерване війною дитинство, про страшні дні евакуації з Києва з не зовсім організованими тисячами киян, які намагалися виїхати з міста, й нестерпних умов життя з нічними чергами за хлібом у Челябінську, про смерть батька в 1946 році, але всі ці жахи життя збереглися в дитячій пам’яті.

Після повернення в Київ у 1944 році мама замість балету, про який Люда мріяла, відвела її на заняття зі спортивної гімнастики, де вона займалася впродовж року й отримала хорошу фізичну підготовку. З легкою атлетикою вона зустрілася, можна сказати, випадково. Її попросили виступити в складі шкільної команди зі стрибків у висоту на міських змаганнях. Вона з прямого розбігу відштовхнулася й, притиснувши ноги, подолала висоту 1.45 м, випередивши суперниць. Вона відразу отримала пропозицію від Сергія Левенштейна (викладача кафедри легкої атлетики тодішнього Київського інституту фізкультури) приходити на тренування на стадіон імені Микити Хрущова.

Це співпало з переїздом з Солом’янського району Києва в центральний район і переходом у школу №33. Це сприяло її остаточному рішенню займатися легкої атлетики, й вона багато десятків років вірна «Королеві спорту».

В спорті вона досягла багато: була чемпіонкою України зі стрибків у висоту, чемпіонкою України й Союзу зі стрибків у довжину. На Олімпійських іграх у Римі посіла п’яте місце, хоча могла досягти й більшого. Відсутність у Римі її тодішнього тренера Володимира Попова й зовсім неочікувана помилка одного з учасників півфіналу з бігу на 100 метрів, який під час її розбігу, повертаючись після фінішу, завадив стрибку й ледь сам не наштовхнувся на металеві цвяхи її шипівок. Це зіпсувало спортсменці психологічне налаштування на результат. Судді дали ще одну спробу, але, як розповідала Людмила, у неї тремтіли ноги й відчувалася фізична спустошеність.

П’яте місце теж було високим досягненням, за що, повернувшись додому, вона була нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Цікаво, що таку ж нагороду отримав Ігор Петренко. А приблизно за вісім-десять років до того Людмила побачила в своєму дворі підлітка, який особливо нічим не займався. На той час вона вже була в юнацькій збірній команді України, привела Ігоря до свого тренера Сергія Володимировича Левенштейна (згодом йому одному з перших було присвоєне звання Заслуженого тренера України, він захистив кандидатську дисертацію, працював у КДІФК і мав звання доцента). І от для них щасливий епізод життя – нагорода за результатами участі в Олімпійських іграх.

Людмила Миколаївна була в збірній країни з 1953 до 1961 року. Спочатку вона успішно опановувала стрибки у висоту в тренерів С.В, Левенштейна, В.А. Зайцева й П.Н Гойхмана (в збірній країни). Одного разу на чемпіонаті країни серед ДСТ і відомств її попросили для командного заліку стрибнути ще й у довжину – й вона двічі стрибнула на результат, вищий за майстерський. Після цього тренерська рада закріпила її за тренером Володимиром Поповим для підготовки до Олімпійських ігор зі стрибків у довжину. Як показав час, рішення було правильним.

Після Олімпійських ігор у Спорткомітеті й молодіжних організаціях країни були сформовані бригади олімпійців з різних видів спорту, які виїжджали у відрядження на найвіддаленіші території для пропаганди здорового способу життя, залучення молоді до активних занять спортом і розповіді про успішні виступи на Олімпійських іграх. Людмила Радченко активно брала в них участь. Більше того, її так надихнула романтика вирішення питання про розвиток легкої атлетики в глибинці, що вона прийшла в “Спартак” (до слова, Людмила Миколаївна, які і Герой України Альбіна Миколаївна Дерюгіна входять до його лав уже більше 70 років), попросила зняти її з державної стипендії і відрядити на роботу на Сахалін. Вона була переконана, що таке рішення правильне. Але на практиці виявилося, що в Южно-Сахалінську більше були потрібні тренери-лижники, а легкоатлетичний стадіон повинен був з’явитися в місті років через п’ять… Зрозумівши, що розвивати легку атлетику в таких умовах більш ніж проблематично, вона повернулася до Києва.

Маючи диплом КДІФК, Людмила Радченко почала працювати черговим тренером на стадіоні “Спартак” і вступила на вечірнє відділення факультету журналістики в Держуніверситет імені Тараса Шевченка. Третьокурсниця пішла на практику в редакцію “Спортивної газети”, де в дружньому колективі професійних журналістів пропрацювала 43 роки, аж до закриття газети. Редакція була її другою домівкою. Там вона опановувала науку журналістики в метрів і сама з часом стала майстринею пера, чудово знала не лише легку атлетику, але з успіхом писала й про інші види спорту. В одну зі знаменних дат її життя співробітники під керівництвом Людмили Воскобойнікової подарували їй друковане привітання у віршах, яке характеризувало на той час її життєвий шлях. Кінцівка була такою (цитуємо мовою оригіналу): “Истоки успеха  (мається на увазі журналістська діяльність) – у спорта.   И в этом, наверно, секрет. Желаем добиться рекорда в здоровье и множестве лет!”

За багато років роботи в редакції газети вона проїхала тисячі кілометрів країною, зустрічалася з тисячами різних людей, зробила тисячі публікацій про змагання, спортсменів, тренерів, про федерації, територіальні осередки, відомства й не лише. Вона писала чудові репортажі з багатьох всесоюзних, республіканських і міжнародних змагань, була визнаною майстринею пера в середовищі спортивних журналістів. Її багаторічна робота отримала високу оцінку у сфері фізичної культури й спорту – їй присудили звання “Заслужений працівник фізичної культури й спорту України”.

Чудові риси її характеру – відповідальність і пунктуальність. Робота журналіста вимагає тиші й оперативності. Вона ніколи не скаржилася на втому, недосипання, навіть коли готувала матеріали далеко за північ і доводилося залишатися на ніч у редакції. Її статті відповідали характеру часу й тим змінам, які відбувалися в житті.

Після проголошення незалежності я, як тодішній президент Федерації легкої атлетики України, обговорював з Людмилою Миколаївною можливість видання журналу “Легка атлетика”. Попри велике завантаження в редакції “Спортивної газети” вона погодилася. Виконком ФЛАУ затвердив її редактором науково-методичного журналу. З її боку це був мужній вчинок – створити журнал на новому місці. Всі правові документи були готові, й він три роки (1994-1996) видавався за спонсорські кошти щокварталу, був першим в України друкованим виданням серед федерацій, отримав визнання серед спеціалістів і просто любителів легкої атлетики. Він був популярний не лише в Україні, а й за кордоном. Про його значимість свідчить те, що спеціально для нього була написана стаття президентом Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій Прімо Небіоло “Замість хаосу – легкоатлетична родина” (№6, 1995 рік), яка актуальна й до сьогодні.

Видання журналу – цілковита заслуга Людмили Миколаївни. Все зійшлося: труд, працьовитість, досвід, знання, мудрість і любов.

До святкування 30-річчя Національного Олімпійського комітету Україну Людмилі Радченко присвоєно державну нагороду. Це висока оцінка НОКу за її багаторічну роботу з розвитку фізичної культури й спорту, олімпійського руху в Україні. Указом Президента України вона нагороджена орденом “Княгині Ольги” ІІІ ступеня. Це більш ніж гідний подарунок на 90-річчя, яке Людмила Миколаївна святкує сьогодні, 24 січня.

Федерація легкої атлетики України щиро вітає Людмилу Миколаївну й зичить їй міцного здоров’я, довголіття, а ми надалі будемо захоплюватися Вашим ентузіазмом, який Ви зберігаєте до сьогодні, й надихатися Вашим прикладом.

Автор тексту: Заслужений тренер України Юрій Тумасов

Текст до 90-річчя Людмили Радченко вийде в найближчому номері журналу “Олімпійська арена” й публікується на сайті ФЛАУ з дозволу його головної редакторки Галини Нечаєвої.