Жіночий марафон. Жіночі сльози. Жіноче щастя.

906
Тетяна Гамера.

Легкоатлетична програма мультиспортивного чемпіонату Європи стартувала в понеділок, 15 серпня на легендарному Олімпійському стадіоні Мюнхена. Втім, боротьба за перші комплекти нагород почалася далеко за межами бігових доріжок.

О 10:30 ранку старт марафонської дистанції відбувся на одній із найпривабливиших історичних площ міста Odeonsplatz. Серед 63 учасниць, котрі вийшли на старт забігу на 42км195м, були й чотири українки, а це означало, що наші дівчата мали можливість поборотися не лише за індивідуальні нагороди Європейського чемпіонату у цій дисципліні, а й за командні.  Але у цьому випадку фінішу мали б дістатися бодай троє представниць нашої синьо-жовтої дружини. На жаль, Вікторія Калюжна та Євгенія Прокоф’єва зійшли з дистанції…

Найдосвідченіша з українського жіночого марафонського квартету Тетяна Гамера (тренер Ігор Осьмак) фінішувала 27-ою з результатом 2:37:28. 39-річна представниця Київської області повернулася на марафонську дистанцію після більш, аніж шестирічної перерви. Але неймовірний попередній досвід 12-ти марафонів, не зник безслідно. Саме він сьогодні й допоміг Тетяні мудро розкласти сили по дистанції, на якій перші кілометри були, м’яко кажучи, малообіцяючими.

Вже на останніх тренуваннях мене почала турбувати гомілка, – пояснює у мікс зоні Тетяна Гамера. – Фізично і функціонально я чудово готова до цього старту. Наприкінці дистанції я ще мала сили набігти, але гомілка не дозволила. Це не травматичний біль. Це просто неймовірна важкість у м’язах. Тому на перших кілометрах я мала втягнутися в темп і в роботу м’яко, аби ненароком не спазмувати м’яз.

Кожен марафон особливий. З одного боку, кожен я біжу, як новий, а з іншого – саме досвід допомагає пробігти його грамотно, дослухаючись до власного тіла.

Сьогоднішній марафон для Вас, і справді, як новий після такої тривалої перерви на змаганнях найвищого рівня. Які він залишив відчуття?

Відчуття? Я щаслива, що повернулася!

Що було найважче під час повернення?

Найважче було почати бігати. Три роки від початку дискваліфікації я не тренувалася, хоча завжди планувала повернення. Однак, думки були різні. Одного дня я була впевнена, що сто відсотків повернуся і знову на найвищий рівень, а з іншого – розпач і бажання поставити крапку на своїй кар’єрі.

Коли вже навесні мені повідомили, що я відібралася на чемпіонат Європи і можу до  нього готуватися, занадто складно давалося налагодження тренувального процесу. З початку війни, я переїхала спершу до своїх батьків на Західну Україну. Але як можна було думати про підготовку, коли кожен ранок починався з відсліджування жахливих новин? Переживання не вщухали ні на хвилину.

Потім ракети почали літати і над нашим будинком, а одна з них розірвалася десять кілометрів від нашого дому. Через постійні повітряні тривоги я не могла закінчити запланований об’єм тренувань, та й особливо не було де.

Невдовзі моя подруга, котра вже на той час виїхала в Італію, покликала й мене.

Вам вдалося потрапити на централізовані збори?

Так. За цей час я провела 21 день в італійському Левіньйо на висоті 1800м. А вже безпосередньо перед чемпіонатом Європи ми переїхали на чудову базу під Берліном.  

Але за три дні до старту я прочитала новину, що мій однокласник, з яким я просиділа чимало часу за однією партою, загинув, захищаючи нашу країну. Це неможливо усвідомити… Це занадто боляче… Це складно… Це три безсонні ночі перед сьогоднішнім стартом… – не втримала сльози Тетяна.

Завдяки таким, як він, ми маємо можливість, тренуватися, готуватися до змагань, представляти нашу країну на міжнародній арені. Але, насамперед, завдяки їхній мужності, ми всі ще живемо.

До речі, мій тренер практично з самого початку війни також у загоні тероборони. Але навіть у такій ситуації, ми завжди на телефонному зв’язку. Він продовжує тренувати мене на відстані навіть зі зброєю в руках.

Але ж це надзвичайно складно…

Звичайно, але хлопцям на передовій набагато складніше. Коли опускаються руки, я завжди згадую про це. Їхня мужність, їхня боротьба за наші життя і за майбутнє України – це неймовірна мотивація, аби не здатися на половині шляху.

Не занадто гарно говорити з жінкою про її вік, але… 39… марафон дозволяє продовжувати кар’єру і після сорока, до речі, на досить високому рівні, але, зважаючи на часи і обставини, не виникає думки, що є сенс зупинитися?

В жодному випадку! Зараз на тиждень-два повернуся до Італії, а потім – додому. Я виїхала з країни з донькою, і ми обидві вже страшенно заскучали за Києвом. Страшно? Звісно, що так. Не зважаючи на те, що в самому Києві зараз більш-менш спокійно, ми дуже добре пам’ятаємо і бомбардування, й усі ті жахи, що творилися в Бучі, Ірпіні чи Гостомелі. Саме тому я ще трохи вагаюся щодо поверенення, оскільки несу відповідальність не лише за себе, а й за доньку. Насьогодні, я щаслива мама, бо моя дитина разом зі мною, – жива, здорова і в безпеці. Й це найголовніше!  

Для Марини Немченко марафон у Мюнхені став другим у кар’єрі. 3 жовтня 2021 року 26-річна представниця Донецької області на своєму дебютному марафонському старті виграла чемпіонат України в Білій Церкві, пробігши дистанцію за 2:35:31. Однак, тоді результат вихованки Олександра Сердюка та Володимира Ліщука виявився слабшим за відбірковий норматив. Зелене світло Мюнхена засвітилося перед атлеткою лише у травні, коли тренерський штаб збірної прийняв рішення, що на нинішньому чемпіонаті Європи наші дівчата змагатимуться не лише в індивідуальному заліку, а й у командному.

Три місяці для повноцінної підготовки до марафону, вочевидь, замало… Але не в нинішніх умовах розкидуватися можливостями і шансами. Можливо, Марині, й не вдалося підготуватися на найвищому рівні, але сьогодні їй вдалося головне. Вона НЕ ЗДАЛАСЯ! І навіть 51-ше місце з часом 2:53:13 – це черговий вклад української легкоатлетичної команди у нашу майбутню перемогу. Почати розмову у мікс-зоні ми змогли лише після кількох хвилин гірких Марининих сліз.

Усю другу половину дистанції я терпіла. Просто продовжувала біг, зціпивши зуби. Таких спазмів у животі я не відчувала ніколи під час виступів. А коли я побачила, що Вікторія Калюжна зійшла з дистанції, то зрозуміла, що мушу дістатися фінішу за будь-яких обставин, – пояснює Марина, котра знову не змогла втримати сльози.

Мені боляче зараз тут, на чемпіонаті Європи, в історичному, надзвичайно красивому і мирному центрі Мюнхена… А як тим, хто в окопах? Їм не боляче? Що їм доводиться терпіти заради того, аби наблизити нашу перемогу?  

Ви дізналися, що поїдете на чемпіонат Європи для командного заліку лише в середині травня. Вистачило три місяці для повноцінної підготовки?

Скажу вам більше. На той період я була травмована і моя підготовка складалася лише із ОФП та відновлювального плавання. Бігову підготовку я почала саме з середини травня.

Коли почалася війна в Україні, ми були на учбово-тренувальному зборі в Киргизії. Ніби то все йшло за планом, а потім… Про яку якість виконаної роботи можна говорити, коли не маєш ані сну, ані режиму, коли ти стаєш просто згустком нервів? Моя рідня і всі мої друзі в Харкові та Харківській області. У цьому регіоні ще й зараз непереливки…

Тому з Киргизії ми були змушені переїхати до Польщі, а звідти мали нагоду долучитися до високогірного збору в Італії, який нам організував наш старший тренер з витривалості Сергій Лебідь. Останній командний збір ми мали під Берліном. Так що в умовах війни на таку підготовку гріх жалітися.

Я безмежно вдячна Богові за те, що від початку війни я не знаходилася в Україні. Я безмежно вдячна усім, хто боронить нашу рідну країну і дає нам можливість вільно пересуватися світом, тренуватися, представляти нашу Україну на міжнародних змаганнях і при цьому всьому знати, що ти був, є і залишатимешся українцем.

Я дуже хочу повернутися додому, але поки що це нереально. Я не бачу можливості продовжувати підготовку в Харкові.

Сьогоднішній марафон – ваш другий у житті. Плануєте і далі пов’язувати свою кар’єру з бігом на 42км195м?

Відверто скажу, що під час сьогоднішньої дистанції я вже грішним ділом думала, що це буде мій останній марафон. Занадто важко він дався. Знаєте, коли я бігла марафон на чемпіонаті України, моєю найголовнішою ціллю було виконання нормативу на Мюнхен. Я просто марила цією ідею. Уявляєте моє розчарування, коли норматив так і залишився недосяжним. Та коли я все ж таки сюди потрапила, – це була безмежна радість. Чемпіонат Європи – це не просто черговий марафон. Це офіційний старт, це величезний досвід, це можливість захищати прапор свої країни! Сьогодні я фінішувала попри все заради своєї команди і заради усієї України. Лише це мотивувало і утримувало на дистанції.

 

А перша золота нагорода легкоатлетичного чемпіонату Європи поїде з Мюнхена до Польщі, – країни, яка за часів війни надає неймовірну підтримку Україні. Александра Лісовська фінішувала першою на Одернсплац зі своїм найкращим результатом сезону 2:28:36. Другою фінішну лінію перетнула хорватка Матеа Парлов Коштро – 2:28:42. Десятьма секундами їй поступилася представниця Нідерландів Нінке Бранкман.