Данило Даниленко – про SB з бігу на 400 метрів, результати суперників та війну

1242

Українець Данило Даниленко чудово почав зимовий сезон, але війна змінила його життя, як і життя мільйонів українців. Тренування й змагання відійшли на другий план, хоча він і був одним з перших чоловіків-легкоатлетів, яким вдалося поїхати в іншу країну на збори.

Попри все Даниленко потрапив на чемпіонат Європи не лише в складі чоловічої естафетної команди 4х400 метрів, а й став єдиним українським спринтером, який виступив у Мюнхені в індивідуальній дисципліні. 16 серпня Данило подолав 400 метрів з найкращим результатом сезону – 46.39 с. Але цього року рівень зріс настільки, що останнім атлетом, якого добрали до півфіналу за часом, став датчанин Густав Лундгольм Нільсен з 46.05 с.

Про ріст результатів з бігу на 400 метрів, про потрапляння на чемпіонат Європи в індивідуальній дисципліні та досить радикальну позицію у відношенні до росії Данило Даниленко розповів у інтерв’ю після завершення першого кола змагань з бігу на 400 метрів.

Даниле, ви заскочили буквально в останній вагон потяга, який від’їжджає, потрапивши на чемпіонат Європи ще й в індивідуальній дисципліні.

Так, дійсно. Спочатку ми відібралися в естафеті, але там теж була досить непроста ситуація, адже наш результат минулого року дискваліфікували й ми опустилися в рейтингу аж на 16-те місце. Своїми силами знайшли старт в Словаччині, показали результат і зуміли трішки піднятися в цій таблиці. Якби не це, нас би вибили з 16-ки.

Якщо говорити про 400 метрів, то коли вираховував усе, бачив, що я на ниточці. Здавалося вже, що не потраплю в Мюнхен. Але атлет, який був у рейтингу вище, знявся, і я «залетів» у останній момент.

Які завдання ви ставили перед собою і що з цього вдалося виконати, а що ні?

Завдання, звісно, завжди максимальні. Хотілося б нарешті «розміняти» 46 секунд. Зимового сезону я пробіг 46.67 с. Для мене це високий результат, він другий в історії України. Підготовка до літа мала бути іншою, але через ескалацію війни все пішло не так, як мало б бути.

Безумовно, у мене була змога тренуватися в спокійних місцях і хороших умовах, за що дуже вдячний тим людям, які мені допомогли. Насамперед Ані Рижиковій, яка запропонувала зрушити з місця це питання. Зрештою, я виїхав з України одним з перших з наших легкоатлетів. Але, на жаль, більшу частину часу я був без свого тренера Сергія Басенка, ми працювали онлайн і лише днів сім безпосередньо перед чемпіонатом провели разом на заключному зборі в Кардіффі.

На цей збір нас і естафету 4х100 метрів запросив Кардіфф Метрополітан Університет. Перед цим уже відчував, що форма трішки падає, але, зокрема, завдяки тому, як нам там усе організували, які умови надали, вдалося вийти на цей рівень і показати найкращий результат сезону. А ще я відкрив для себе те, як готуються в Європі й світі професійні спортсмени, адже команда, яка працювала з нами, також готувала олімпійських призерів 4х100 метрів і зараз працює з хлопцями, які вибігають 100 метрів з десяти секунд. Тому ми відкрили для себе досить багато нового, побачили, як команди працюють і наскільки важлива в цьому процесі саме наукова складова.

До цього було складно й без тренерів, і поза межами України. Хоча я в жодному разі не скаржуся! Нам гріх скаржитися на те, що ми стомлюємося. Й було б усе добре на батьківщині, виїхати на збори було б за щастя. А тут така ситуація, що вдома особливо нема де готуватися через напад росії. З ким з атлетів не спілкуюся, немає жодного, який сказав би, що хоче залишатися за кордоном – всі ми дуже хочемо додому, й тому після чемпіонату Європи їду в Україну.

Тобто ваш сезон закінчується чемпіонатом Європи?

Планували старт у Чехії 30 серпня й ще якісь змагання, але я відмовився. Ще виступлю на чемпіонаті України, якщо він відбудеться, й на цьому все. Стомився постійно переїжджати. Вже хочеться додому.

З вами в забігу був швейцарець Ліонель Шпіц, результати якого цього сезону стали сенсацією, схоже, навіть для його команди. Чи був ще хтось, чиї секунди вас здивували?

Якщо порівнювати результати деяких хлопців з моїми, то вони й були високого рівня, але не думав, що час буде настільки швидким уже в першому колі. Очікував на те, що буде тактична боротьба, й на це розраховував. Сподівався витиснути з себе максимум і спробувати все ж десь зачепитися за число фіналістів. Але тільки в моєму забігу троє атлетів пробігли за 45 секунд, включаючи Шпіца, а за результатами всіх їх було 13. Це дійсно дуже високі результати для першого кола. Я з 2014 року їжджу на чемпіонати Європи й не пам’ятаю, щоб ще колись таке було.

Якщо говорити безпосередньо про себе, не можу сказати, що виступив погано – все ж пробіг з найкращим результатом сезону. Але якщо порівнювати з цими хлопцями, то слабувато. Тому не скажу, що провалився, але хотілося б бути дещо швидшим.

Якщо розібрати ваш біг по дистанції, вдалося зробити все, як планували?

Ще потрібно подивитися розкладку, але загалом, так. Насправді, впродовж останніх двох тижнів у мене був дуже поганий стан. Я тренуюся з молодим хлопцем, Нікітою Родченковим, так він на всіх відрізках «возив» мене, як якогось юнака. Але мене тренер заспокоював тим, що це йде накопичування. Й дійсно, не скажу, що зараз було погано. Раніше, коли приїжджав на чемпіонат Європи, в першому колі могло бути й 47 секунд, але завжди хочеться кращого. Пробіг би за 45 секунд, хотів би 44.90.

***

Не змогли в розмові з Данилом обійти й тему війни, адже це те питання, яке болить йому, як і більшості українців.

«Знову ж, не хочу скаржитися, адже ми з вами тут, у Мюнхені, а інші хлопці й дівчата – на передовій, – говорить Даниленко. – Мій друг, Олег Прудкий, боксер, який у 2012 році був другим після Василя Ломаченка в збірній, загинув. Його дружина залишилася з двома маленькими дітьми. Можна сказати, я з нею виріс. Ми тренувалися ще разом у Черкасах, коли я починав. Коли дізнався, що таке сталося, не міг у це вірити. Зараз вона постить у соціальних мережах, що виходить на прогулянку з доньками, але вже без тата… Без сліз на це не можна дивитися.

Денис Нечипоренко, який багато років був лідером збірної з бігу на 400 метрів з бар’єрами, зараз на навчаннях. Дмитро Ковальчук на передовій. І це лише початок списку атлетів, які на війні. Коли вони запитують у мене, як я, я пишу, що готуюся на чемпіонат Європи, і розумію, що вони готуються виконувати зовсім інші завдання. Це дуже важко. Коли виїжджав з України, всередині навіть хотів, щоб мене не випустили.

Новин є багато й різних. Але які б вони не були, це не скасовує того, що наші хлопці гинуть. Це складно. Хочеться, щоб усе це вже швидше закінчилося й усі вони повернулися додому. Нехай би ми взагалі нікуди не виїжджали, тільки б наші хлопці були живими. Адже в кожного з нас є такі знайомі. Ця війна торкнулася кожного.

Не скажу, що в мене було багато друзів у росії. Не надто з ними спілкувався. Більше того, ті люди, які мене знають, не дадуть збрехати – завжди до них була якась антипатія. Не можу сказати, чому. У батьків були друзі, ніби класні, приїжджали в гості, привозили подарунки, але завжди відчував, що вони якісь не такі, як ми. Й зараз мене найбільше розчаровує навіть не путін, не та їхня політика, не «велика гра», яку вони намагаються вести. Мене розчаровують стосунки народу з народом. Вони кажуть, що ми брати, а насправді вони нас просто ненавидять, як націю.

Коли ти переписуєшся з цими, не побоюся слова, скотами… Ти їм надсилаєш відео, як це є насправді, а вони просто непробиваємі. А після заяви Марії Ласіцкене, це взагалі! Що ж ти мелеш?! Якщо в тобі є бодай якась людяність, вже краще просто мовчи».