Мар’ян Закальницький – про виступ на чемпіонаті Європи та роботу з новим тренером

506

Вперше в історії чемпіонатів Європи чоловіки й жінки розіграли медалі зі спортивної ходьби на 35 км. На старт чоловічої дистанції вийшов чинний чемпіон Європи з ходьби на 50 км Мар’ян Закальницький.

Після досить складного минулого сезону Закальницький все ж вирішив змінити тренера й почав працювати з Денисом Тобіасом. Атлет не приховував бажання виступити якомога краще в Мюнхені, адже прагнув показати всім, що та робота, яку вони виконали, й ті зусилля, яких доклали, ті жертви, на які пішли, не були марними. А ще він дуже хотів виграти медаль для себе, тренера й країни. Проте зі старту Мар’ян зіштовхнувся з проблемою, якої аж ніяк не очікував і яка так і не відпустила його аж до фінішу дистанції. З результатом 2:39:06 год він 11-й.

Під час інтерв’ю організаторам перед чемпіонатом Європи ви говорили про те, що викладетеся максимально по ходу дистанції, чого б це вам не коштувало. Те, що ви продемонстрували сьогодні, було ста відсотками на сьогодні?

Ні… З першого кілометра в мене почав боліти живіт. Не розумію, чим це пояснити. З кожним кілометром ставало все складніше. Я двічі зупинявся, блював. За всю кар’єру ще жодного разу не було так, щоб упродовж усієї дистанції був дискомфорт. Тільки починаю переключатися, все більше починає боліти. А в другій половині дистанції коли переключився, враження було взагалі таке, що зараз усередині все розірветься, настільки гострим був біль і гіркота в роті. Саме це не дозволяло йти швидше. Дистанцію подолав на пульсі 155-160 – це як хороше тренування, не більше.

На самому фініші ви обійшли суперника й цим, насправді, порадували глядачів, які зібралися на трибунах.

Та який там фініш?! Просто побачив, коли вийшов на фінішну пряму після пункту харчування, що можна його дістати, й пішов. Я навіть не знав, на яке місце виходжу.

Багатьом відомо, настільки теплі у вас стосунки з сім’єю. Те, що приїхали мама й сестра, додало відповідальності чи мотивації?

Ніякої відповідальності це точно не додало. Я був дуже радий нарешті зустрітися з ними, це додало лише позитивних емоцій. Ми виконали хорошу роботу з тренером, але не пішло, й незрозуміло, що саме. Персеус Карлстрьом настільки титулований, а сьогодні не зміг завершити дистанцію. Це спорт і тут перемагають сильніші й кращі в цей конкретний момент.

Зовні ви маєте геть спустошений вигляд. Що відчуваєте всередині?

…Розчарування. Зараз буде дивне порівняння, але це десь так і є. Ніби ти посадив картоплю, все зробив правильно, а вона не зійшла. Так і тут. Ми провели хороший збір у Туреччині, вклали в нього й сили, й власні кошти. Всі тренування вказували на те, що я готовий на хороший результат. Ми планували йти бодай в районі 2:30, в залежності від того, який темп буде в групи.

Я розумію, що фінішував не на тій позиції, на яку розраховував і за якою їхав. Але з іншого боку, навіть попри це, я знаю, на що я насправді готовий. Знаю, що ми рухаємося в правильному напрямку. Й це мене насправді тішить. Та й практика показує, що якщо ти навіть не реалізувався, то те, що ти напрацював, все одно нікуди не зникне й перетвориться в результат.

Ви вдруге поспіль виступаєте на чемпіонаті Європи, який відбувається в Німеччині. Ця країна стає вже особливим місцем для легкоатлетів в спортивному плані?

Перш за все я гордий тим, що можу змагатися тут і представляти нашу країну. Звісно, сконцентруватися повністю на спорті, коли твоя родина вдома й думки з нею, складно. Ще й мій брат зараз на війні, в гарячих точках. Але це наша робота й обов’язок – збиратися й виступати, щоб про нашу країну говорило якомога більше людей. І робили це з найкращого й найпозитивнішого боку.

Якщо ж говорити про німецьких уболівальників, то й коли в 2018 році йшов у Берліні, й зараз у Мюнхені відчував дуже сильну підтримку від них. Це дійсно справжнє задоволення змагатися в таких умовах.

Які ваші подальші кроки після чемпіонату Європи?

По-хорошому, потрібно продовжувати тренуватися й готуватися. Але я, як і  більшість чоловіків, військовозобов’язаний, тож подивимося, що мені скажуть керівники нашого виду й чи вважатимуть мій виступ достатнім для того, щоб клопотати про продовження підготовки. Звісно, хочеться повернутися хоч ненадовго додому, але після того все одно потрібно буде їхати в країну, де тепліше, для повноцінних тренувань, якщо ми хочемо виступати наступного сезону.

І тут мова навіть не про фінансування. Ми вкладаємо у підготовку власні кошти, адже зараз складний час для всієї України, й спортивна сфера не виняток. Державний бюджет здебільшого йде на потреби армії, що зрозуміло. Ми, атлети, теж всіляко намагаємося допомагати армії.

Після завершення минулого сезону ви змінили тренера. Сьогодні можете сказати, що це рішення було правильним?

Безумовно. Я довіряю своєму тренеру. Він та його дружина, бронзова медалістка Олімпійських ігор-2008 Наталія Тобіас дуже багато для мене зробили. Вони буквально прийняли мене до себе й стали моєю другою сім’єю з початку війни. Наталя дуже мені допомагає, піклується про моє здоров’я, намагається зробити все, щоб забезпечити мені здорове харчування. Я безмежно вдячний їм за все. Ще й тому так хотілося тут виграти медаль, адже її вручають зараз не лише спортсменам, а й тренерам, і я б дуже хотів прославити не лише своє ім’я, а й тренера. Й, звісно, Україну!