Юлія Лобан: “З душевним болем впоратися важче, аніж з травмою”

344
Фото (с)Simon Hofmann | European Athletics via Getty Images

Перший день жіночого семиборства на чемпіонаті Європи в Мюнхені передбачувано завершився беззаперечним лідерством Олімпійської чемпіонки та чинної чемпіонки світу Нафі Тіам, котра в чотирьох видах набрала 4063 очки і відзначилася рекордом чемпіонатів Європи в багатоборстві зі стрибків у висоту подолавши планку на непересічній позначці 1.98м.

Саме в цьому секторі найуспішніший виступ дня був і в українки Юлії Лобан. 22-річній представниці Чернігівської області не вистачило лише одного сантиметру для повторення особистого рекорду. До свого активу Юлія вписала стрибок на 174см. Дебютантка чемпіонатів Європи розпочала змагання в семиборстві з 14.36с на стометрівці з бар’єрами, а у вечірній програмі штовхнула ядро на 13м99см і пробігла двохсотметрівку за 25.68с. У підсумку першого дня Юля набрала 3449 очок і знаходиться на проміжній 19-ій позиції.

Юлю, взимку ти вже виступала на чемпіонаті світу в приміщенні у Белграді, але цей чемпіонат Європи в Мюнхені став для тебе літнім дебютом на змаганнях такого рівня у складі дорослої національної команди. Який він для тебе за відчуттями і налаштуваннями? Як ти до нього готувалася?

Цікаво те, що якраз до чемпіонату Європи ми і не готувалися. У мене не було літнього нормативу для потрапляння у Мюнхен, а відсоток того, що я доберуся сюди за квотою ЄА насправді був мізерним. Ми націлювалися виступати аж у вересні на змаганнях світового челенджу багатоборців у Таллансі. Та коли все ж таки випала можливість стартувати на чемпіонаті Європи, я наполягла, що ми обов’язково маємо спробувати. Я добре знаю свій характер і як я вмію збиратися в екстремальних ситуаціях.

На жаль, рівно за тиждень до початку турніру я травмувала спину. Ми кинулися по лікарях, але причину травми нівелювати так і не вдалося. У цьому випадку, мабуть, було б краще відмовитися від участі у змаганнях в останній момент, але я й тут ризикнула. Відверто кажучи, зараз трохи шкодую, тим паче, що під час стрибків у висоту я впала на планку і, здається, травмувала ще й хребець. Тепер не знаю, як відпрацювати завтрашній день. Поки що я сподіваюся, що зможу закінчити семиборство, але я зовсім у цьому не впевнена. Просто зараз побіжу за консультацією до лікаря. Ми всі думали, що у мене защемлення сідничного нерву, але зараз мені здається, що проблема куди серйозніша.

Мені дуже прикро, що так сталося саме на цьому чемпіонаті Європи. З більшістю своїх сьогоднішніх суперниць я вже змагалася неодноразово, тому почуваюся між ними досить комфортно. Але на кожному виді мені хочеться створити щось особливе, щоб і вони мене помітили, щоб зрозуміли, що я також можу конкурувати з ними на рівних.

На жаль, мої бажання поки що не співпадають з моїми можливостями. Мій багатоборний досвід ще не дуже великий. Є чимало технічних погрішностей, яких ми плануємо позбутися вже до наступного чемпіонату Європи у приміщенні. Ось до цього старту хочеться бути готовою на всі 100 відсотків.

Тоді, можливо, краще поберегтися зараз, аби травма не загострилася і не довелося ще півроку відновлюватися?

Я вже над цим замислююся. Тим паче завтра такі види, де дуже потрібна потужна спина. Це і стрибки у довжину, і метання списа. Сьогодні перед бігом на 200 метрів я розмовляла з нашим головним тренером, і він попереджав, якщо я відчуватиму сильний біль, то краще поберегтися, думаючи про майбутнє.

Я розумію, що мені лише 22 роки. Все попереду. Мені дуже хочеться бути такою представницею українського багатоборства, як колись була Наталя Добринська. Вона назавжди залишиться моїм кумиром в легкій атлетиці. Анна Мельниченко, Настя Мохнюк… Мені дуже хочеться вписати своєї ім’я в наш легкоатлетичний літопис нарівні з ними.

Юлю, після виступу на зимовому чемпіонаті світу де ти готувалася до поточного сезону?   

Всю підготовку ми підлаштовували під можливості як тренувальні, так і змагальні. Після Белграда ми три тижні були на зборах у Луцьку, звідки я поїхала на наші традиційні змагання багатоборців у Гьотцисі. Далі була підготовка і в Румунії, і в Болгарії. Згодом старт запропонував спортивний клуб Спортінг, за який я виступаю. Лише після цього ми остаточно повернулися в Україну і продовжували підготовку в Броварах. Через особливості мого організму, який досить довго прилаштовується до нових умов, ми навіть відмовилися від збору, який для нашої національної збірної було організовано безпосередньо перед Мюнхеном.

Сьогодні, крім фізичного болю, з яким тобі доводиться виступати, на результати впливає ще й чималий біль душевний…

А він ще сильніший, і впоратися з ним важче, аніж з травмою. Коли усвідомлюєш, що хтось зараз на передовій захищає твоє життя, а ти не під кулями і не в оточенні окупантів, то бажання віддячити і допомогти нашим захисникам зростає в геометричній прогресії. Деякі мої знайомі зараз на першій лінії фронту. Вони вже неодноразово писали мені, що коли читають, як наші спортсмени самовіддано захищають честь і прапор України на міжнародній арені, готуючись до змагань у відверто не найкращих умовах, то це бійцям додає натхнення і розуміння, що саме заради таких українців вони повинні зробити все можливе і неможливе, аби зупинити ворога і прогнати його з нашої священної землі, аби відстояти наші кордони, включаючи Крим і схід України.

Знаєте, говорю про це і згадую свій збір у Бахмуті минулої зими. Яка там чудова база була! У місяць тренувань ми вмістили ледь не двомісячну підготовку. Після цього я поїхала на змагання в Естонію, де до нормативу Майстра спорту міжнародного класу мені не вистачило лише 18 очок. У Бахмуті був такий крутий відновлювальний центр, зручний сучасний манеж, тренажерні зали… І коли я читаю, як все це безжально знищується, моя душа просто переповнюється гнівом і ненавистю до цих нелюдів «руського міра». А читати коментарі їхніх спортсменів, особливо таких як Ласіцкенє, взагалі вище моїх сил. І сльозам її я не вірю. Я повинна її зрозуміти і пожаліти, бо вона не може виступати на міжнародній арені? А наші спортсмени обливаються сльозами, бо їхні батьки, брати, чоловіки, кохані стоять під смертоносними кулями, а подекуди не повертаються додому…

Але їм нам ніколи не перемогти! Невдовзі Україна процвітатиме, а ми підніматимемо український прапор на змаганнях найвищого міжнародного рівня і з гордістю слухатимемо гімн нашої країни.