Чоловіча естафетна команда 4х400 метрів: «Виступ нашої команди ми б хотіли присвятити Каті Табашник»

1050

«Виступ нашої команди ми б хотіли присвятити Каті Табашник. І, думаю, нас підтримає  вся українська команда. Ми старалися заради неї. Вчора, коли побачили новину про загибель її мами, сприйняли її горе, як наше власне. Тому ми виступаємо для Каті й задля світлої пам’яті про її маму».

З такими словами чоловіча естафетна команда 4х400 метрів вийшла в мікст-зону після свого забігу на чемпіонаті Європи в Мюнхені. Олексій Поздняков, Данило Даниленко, Микита Барабанов і Олександр Погорілко нехай і не потрапили до фіналу, проте на доріжці віддали всіх себе й поборолися до самого фінішу – як спільного, так і на кожному зі своїх етапів. З результатом 3:04.15 хв вони п’яті у своєму забігу.

Олексій Поздняков: «Ми задоволені результатом, він найкращий цього сезону. Звісно, ніхто не знає як би було за інших обставин, але маємо те, що маємо. Ми всі готувалися окремо за винятком періоду, коли всі об’єдналися в Болгарії. Я тренувався здебільшого сам, спілкувався з тренером у телефонному режимі, надсилав відео. Так і працювали.

Попереду у нас, можливо, чемпіонат України. Але щось загадувати в нашій країні, коли маємо таких географічних сусідів на сході і півночі, справа невдячна. З одного боку, хотілося б виступити на національній першості. Особливо важливим це буде для тих, хто залишається в Україні й не мав достатньо змагальної практики. З іншого, все двояко, адже в Україні все ще небезпечно, й за таких обставин всі учасники піддаватимуться ризику. Хто знає, куди летітимуть ракети. Вони вже прилітали на стадіон у Чернігові, в манеж у Харкові, коли там загинули спортсмени, в Бахмут, де такий чудовий центр, там все в комплексі – й стадіон, і манеж, і центр для відновлення. Але ми всі бачили фото цих розбомблених споруд».

Данило Даниленко: «Те, що перед естафетою біг ще індивідуальний вид, безумовно, допомогло. Це додало мені впевненості, я вже розумів свою форму. Ми ще не бачили час по розкладці, але біг сподобався: ми нав’язували боротьбу, при тому що з нами в забігу були команди-звірі, в яких атлети мають по 45 секунд. Й ми стали п’ятими в ньому, з хорошим найкращим результатом сезону. Вважаю, що ми виступили гідно.

Знову ж, як говорив і після 400 метрів, у порівнянні з іншими збірними це слабко. Але ми порівнюємо себе з собою вчорашніми. І є об’єктивна реальність. Швидше ми бігли тільки на чемпіонаті Європи, коли в команді були Віталій Бутрим, Володимир Бураков, Євген Гуцол і я. Тоді ми з результатом 3:03.98 хвилин були шості. Зараз 3:04.15 – і  12-ті. Як ми й говорили раніше, рівень результатів росте. На жаль, ми трішки зупинилися в своєму розвитку, але прагнемо це змінити. Саня Погорілко у нас лідер команди, ми рівняємося на нього, у нас є конкуренція і при цьому дружній колектив, ніяких сварок, підтримуємо один одного.

Звісно, цікаво тепер ще глянути розкладку, але як говорили дівчата на чемпіонаті світу в Юджині, є результат. І це результат команди. Раніше говорили: «От якби всі бігли, як лідер…» Але такого не буде. Лідер на те й лідер. Потрібно поліпшувати середню картину, а не виділяти когось, хто краще, хто гірше. Кожен робив свою роботу й боровся попри складний сезон і всі перепони. Серед нас лише Саша був з тренером, і це чесно, адже він лідер. Ми ж тренувалися самостійно, допомагали один одному».

– Приєднуюся до слів Данила, – говорить Микита Барабанов. – Вдячний хлопцям за те, що ми об’єдналися в такий складний час і так підтримували один одного. Бажаю успіху всім атлетам і не лише їм, щоб у нас все стало на свої місця. А ми зі свого боку будемо підтримувати нашу країну, як тільки можемо.

Ми з тренером теж працювали дистанційно: зідзвонювалися щоранку, він надсилав план, за яким я і працював. Перед чемпіонатом ми з Сашком залишалися в Болгарії, допомагали один одному. Й завдяки цій взаємодопомозі нам і вдалося показати гідний результат.

Ви дуже ввічливий і добрий. Але як ви з цими вашими рисами ставитеся до росіян з огляду на те, що вони роблять з нашою країною і людьми?

Словами не передати. У мене є родичі, яких я дуже люблю й поважаю. Але коли почалася війна, вони нам кажуть, щоб ми сиділи вдома, не хвилювалися, вони прийшли нас звільняти. І якщо у мене до них з’явилася ненависть, навіть боюся подумати, що я відчуваю до решти росіян. Це кровні родичі, яких, повторюся, я дуже люблю й поважаю, але коли вони говорять такі речі в той час, як бомблять наші міста, коли вони підтримують усю цю вакханалію, іншого слова, як «ненависть», у мене навіть язик не повертається сказати. А до росії це відчуття зростає в сто разів – до їхнього режиму, до всіх, хто це підтримує. Є ті, хто це не підтримує, але й ніяк не намагається вплинути на це, тому вважаю, що винні всі – й ті, хто активно підтримує, й ті, хто підтримує тим, що мовчить».

Олександр Погорілко: «Цього сезону я встановив особистий рекорд. Звісно, якби війна, можливо, результат був би навіть вищим. Тоді б ми всі разом поїхали на збір у Туреччину, й готувалися за звичною програмою. А так я не захотів їхати без тренера, й ми залишилися в Сумах. Це завадило зробити той об’єм роботи, який є зазвичай.

Коли почалася війна, перші два тижні я був у Сумах, після чого на місяць поїхав додому, в Чернігівську область. Упродовж місяця тренувався сам, бігав по гірках у лісі. А повноцінна підготовка почалася вже наприкінці березня-початку квітня.

Сьогодні по відчуттях біглося добре. Ще не бачив час, але перші враження саме такі.  Й на дистанції я точно виклався максимально».