До розбірок на висоті кваліфікаційного нормативу в секторі для стрибків у висоту серед жінок так і не дійшло. Тринадцять атлеток, до числа яких увійшли і три українки, подолавши планку на позначці 1м87см, вийшли до фіналу чемпіонату Європи в Мюнхені.
Щоправда, кожній з наших дівчат кваліфікація далася інакше. Приміром, чинна віце-чемпіонка світу Ярослава Магучіх висоту 187см замовила як початкову і вже традиційно збила планочку п’яточками в першій спробі. Щоправда, другий стрибок дніпрянка виконала із величезним запасом і впевнено чекатиме свого недільного фіналу.
Срібна призерка минулорічного чемпіонату Європи у приміщенні Ірина Геращенко припустилася однієї помилки на висоті 183, проте з прохідними 187 впоралася граючись.
Найважчий шлях до фінальних змагань подолала срібна призерка чемпіонату світу 2017 року Юлія Левченко. Планка на висоті як 183, так і 187см підкорилася киянці лише з третьої спроби. У кваліфікації Левченко виявилася останньою із 13-ти учасниць, котрі подолали планку на позначці 1м87см, але рішенням суддів змагання були зупинені, і всі 13 дівчат знову вийдуть на сектор боротися за медалі в неділю, 21 серпня о 20:05 за київським часом.
«Я взагалі не вірю, що мені вдалося потрапити у фінал, – ділиться враженнями Юлія Левченко. – Я готувалася до чергової спроби на 191см, коли рефері попросив мене зачекати. Згодом він підійшов і оголосив рішення про допуск усіх 13-ти дівчат до фіналу. Для мене це рішення рефері було неочікуваним і навіть шоковим, але дуже радісним.
Дві висоти з третьої спроби – це неабиякі нерви. Дякую тренерові, котра знаходила потрібні слова, налаштовувала і не давала розслаблятися. Дякую планці, котра сьогодні вряди-годи вагалася, але у підсумку залишалася на моєму боці.
Мені вже самій хочеться, аби на змаганнях усе складалося так, як раніше. Та шляхи спортивної кар’єри інколи заходять на дуже круті віражі. Поки що не можу збагнути, що не так нинішнього літа. Можливо, потрібно перезарядитися, переналаштуватися. Я не маю ані виправдань, ані пояснень. Звісно, існують технічні моменти, які ще потрібно відпрацьовувати, але інколи потрібно зробити навіть не два, а десять кроків назад і одинадцять вперед, аби нарешті почати новий етап.
Всі розуміють, наскільки важко всім нам дається цей сезон. Приміром, на нещодавньому турнірі в Польщі я лише вийшла в сектор, і мене «накрило» емоційно. Я просто не могла нічого з собою зробити. Коли я збагнула, що всі судді терпляче чекають на закінчення моєї істерики, мені стало просто соромно. Після змагань я написала в соціальних мережах пост вибачення, пояснивши вболівальникам свій стан. Ви навіть уявити не можете, скільки слів підтримки я отримала після цього! Деякі люди просто дивуються тому, звідки українські спортсмени черпають сили, аби продовжувати змагатися на такому високому рівні. В той момент я зрозуміла, що єдине місце, де я зараз справді можу набратися сил – це моя домівка. Тому я прийняла рішення на кілька днів повернутися в Київ. Зустріч з рідними допомогла трохи перезавантажитися і заспокоїтися до рівня, коли бодай можу вже не ридати в секторі.»
«Перед кваліфікацію було помірне хвилювання, саме таке, яке й потрібне перед змаганнями, – аналізує свій сьогоднішній виступ Ірина Геращенко. – Єдиний великий мінус сьогодні – це слизька доріжка. Я взагалі не люблю дощ, ані коли стрибаю, ані коли знаходжуся вдома. Це не моя погода. Але я розуміла, що кожну висоту потрібно брати бажано з першої спроби, адже склад учасниць тут досить сильний, і за кожну хибу можна потім дорого заплатити. Я рада, що моя єдина помилка на 1м83см сьогодні жодним чином не вплинула на досягнення головної мети виходу до фіналу.
Тим паче, що невеличкий проміжок часу від Юджина до Мюнхена для мене пройшов не зовсім так, як ми розраховували. Тепер я розумію, яке правильне рішення ми прийняли, коли вирішили не залишатися на чемпіонаті світу до останнього дня, а повертатися практично одразу після змагань. Перший тиждень на європейському континенті я почувалася ніби після польоту в космос. Цього разу акліматизація була важкою. Прийти до тями допомогло перебування в тренувальному таборі під Берліном. Спокій, чудова природа і затишний стадіон. Що ще потрібно для відновлення? Сподіваюся, що результати нашої кропіткої роботи я зможу показати вже під час фіналу.»
«У мене акліматизація також тривала близько тижня, – приєднується до аналітики виступу Ярослава Магучіх. – Лише потім ми вже змогли розпочати повноцінну підготовку до чемпіонату Європи. Умови в Німеччині, де ми маємо такий собі тимчасовий притулок, дозволяють нам втілювати у життя майже все заплановане. Вірю, що до чемпіонату Європи ми підійшли у добрій спортивній формі. Результати побачимо у фіналі.
У проміжку між двома головними стартами сезону мені вдалося виступити ще на етапі Діамантової Ліги в польському Хоржуві. Для мене цей турнір був більш важливим з психологічної точки зору, чим з фізичної. Я вже страшенно заскучала за домом. Інколи здавалося, що готова кинути все, аби повернутися в Дніпро бодай на кілька днів. Змагання в Польщі повернули мене до реальності, нагадавши і про відповідальність, і про те, що потрібно закінчити сезон, відпрацювавши все до останнього старту, включаючи чемпіонат Європи.
Сьогодні в секторі я намагалася бути максимально зосередженою, хоча в першій спробі на 187см таки припустилася своєї традиційної помилки, – знову зачепила планку п’яточками. Ми працюємо над виправленням цієї помилки, але час від часу вона знову «вилазить». Що ж, маю шанс виправитися у фіналі Мюнхена та на двох етапах Діамантової Ліги, якими і завершу сезон.
Не можу дочекатися середини вересня, коли нарешті зможу обійняти тата і бабусю та покуштувати її смажену картопельку. Зазвичай впродовж сезону я не дозволяю собі такі страви в меню, але приїжджаючи в гості до бабусі, не можу не піддатися спокусі й не поласувати її смаколиками. Нетерпляче чекаю на зустріч з ними, бо вже інколи день переживань і очікувань тягнеться ніби цілий тиждень.
Вчора вранці наша команда прокинулася зі страшною новиною про загибель мами Каті Табашник. Я намагалася зв’язатися з Катериною, аби висловити свої співчуття й підтримати бодай морально. До нас підходили деякі дівчата з інших збірних, запитували чи це правда, і як взагалі можливо, що такі жахіття продовжують відбуватися у 21-ому сторіччі? Сподіваюся тепер вже точно у російських та білоруських атлетів не виникатимуть питання, чому вони до цього часу відсторонені від змагань. Як їм живеться, знаючи, що їхні українські суперниці втрачають рідних і близьких людей, що їхня армія вбиває наших мирних співгромадян і стирає з обличчя землі наші міста?»