Юлія Левченко відкрила сезон молодіжним рекордом України у приміщенні зі стрибків у висоту. Вже на першому турнірі року, «Різдвяних стартах» у Києві, Левченко перемогла з результатом 1,97 м.
– Спочатку було важкувато стрибати: холодно, страшно, мало спроб, хотілось би їх мати більше. Лише на 1,94 – 1,97 відчула, що нарешті розігрілася і прийшла в кондицію, – розповіла Юлія після завершення змагань. – Коли виходила на 1,94 метри, ніяких зайвих думок не було. Подолала їх з першої проби, залишилася вже одна в секторі і вирішила продовжити змагання. Наступною висотою були 1,96 метри. Я ж попросила перенести на сантиметр вище – на висоту нормативу на чемпіонат світу у приміщенні, хотіла ще раз підтвердити його. Був психологічний момент з налаштуванням себе: коли піднімається висота, яка щось для тебе значить, в голові з’являється багато думок. Хотілося їх побороти. Та й поки тренер поряд, поки є можливість у когось щось запитати й отримати пораду, потрібно користуватися такими моментами.
У перших двох спробах на 1,97 я ще придивлялася, мені щось не вдавалося, але відчувала, що близька до їх подолання. Виходячи на третю, думала, що краще зараз стрибнути і самій собі показати, що це не складно і я здатна це зробити, адже знала, що готова.
Юліє, норматив ви маєте, але попереду основний етап відбору – чемпіонат України у приміщенні – і там має бути дуже гаряче…
Конкуренція – це класно. Це не дає розслабитися. Тому те, що у нас стільки сильних дівчат, це круто!
Після того, як ви подолали 1,97 метрів, хтось у манежі крикнув: «Два!»
Насправді, моя тренер, Ірина Григорівна, ще після 1,94 запитувала, чи буду стрибати далі, чи не болить коліно. Але я себе нормально почувала і хотілося спробувати. На 1,97 спроба була хороша. Але ставити 2 метри вже зараз… Це лише початок сезону, попереду ще будуть старти. Побачимо, чи вдасться мені там добратися до цієї висоти, але поки що пристрілюватися до неї не було сенсу.
А чому стрибали з затейпованим коліном?
Техніка ніколи не буває ідеальною. І коли виконую перші стрибки, десь стопорю, десь трішки роблю неправильно і тим самим даю додаткове навантаження на коліно. Коли розстрибаюсь, тоді вже все нормально. Ці моменти потрібно пережити і намагатися вже з першого стрибка робити все технічно правильно. Бо виходить так, що поки планка не дуже високо піднята, десь на підсвідомому рівні відчуваєш, що можеш подолати її й так, і, насправді, лише завдаєш шкоди і собі, й організму. Наш масажист, Віктор Парфенюк, для перестраховки затейпував мені коліно. Коли стрибала, відчувала, що воно зафіксоване, не болить. І так було легше.
Ви досить часто виступаєте на «Різдвяних стартах» у Києві. З такого домашнього турніру легше починати сезон?
Насправді, цей турнір бадьорить! І таке враження, що він взагалі не домашній, що приходимо зовсім в інший манеж: ноги й руки трусяться, голова не думає. Чесно кажучи, навіть не знаю, де мені буває страшніше. Навіть на закордонних стартах не так!
Відчуття змагань забуваються, ти виходиш з тренувального процесу і от цей перехід… Ніби й усе рідне, і тренуємося тут, і тренер поряд, умови ідеальні, але дуже страшно. І кожного року все страшніше, ніж минулого. Це такий емоційний струс для нас, щоб ми прокинулися і далі було легше.
Вже знаєте, де будете виступати взимку?
У мене буде чотири міжнародних турніри: 31 січня у Коттбусі, 3 лютого у Карлсруе, 15-го у Торуні і 25-го у Глазго. Чемпіонат України у приміщенні, звичайно ж, теж у планах. І якщо все складеться, то у березні стрибатиму на чемпіонаті світу у приміщенні у Бірмінгемі.
Ще нас запросили на «Меморіал Дем’янюка» у Львові. Ми б дуже хотіли поїхати! Але будемо дивитися по самопочуттю і ситуації, наскільки нам будуть потрібні змагання у той час. Мені дуже подобається цей турнір, він особливий. Минулого року його проводили в іншому місці, там було холодно і тверде покриття. Тоді я не ризикнула виступати, щоб не нашкодити коліну. А цього року він буде у маленькому й затишному манежі, там класна доріжка, чудова атмосфера. Тож якщо змагання будуть вписуватися у нашу підготовку, з радістю на них поїдемо.
Чи внесли ви якісь зміни у стрибок під час підготовки до сезону?
У стрибках у висоту потрібно постійно щось змінювати. Здається, що ти вже знайшов свій стрибок – але ні. У мене вийшла цікава ситуація: десь рік дивилася на свій стрибок по-одному, тренувала одне, а пару тижнів тому почали активно стрибати і у мене виходить інше, і ніби непогано. Я вже заплуталася, почала запитувати у тренера, чи правильно роблю. Але ніби-таки знайшла своє відчуття.
Тобто весь час щось змінюється, є якісь помилки, є над чим працювати. Але тренер все це бачить і ми постійно вдосконалюємося. Немає такого, що ти знайшов ідеальну техніку і по ній постійно стрибаєш.
Один зі зборів ви провели у Туреччині на базі «Глорія». Від усіх, хто там був, доводилося чути максимально позитивні відгуки. Говорили, що вона зроблена просто ідеально…
Там все настільки ідеально, що аж страшно! Коли ми тільки приїхали, пішли ввечері гуляти по території – і нам уже хотілося тренуватися, хотілося все спробувати. Вони ніби й не вигадували нічого особливого, все елементарно, ті ж прогумовані сходи, гірки… Але почати тренуватися нам просто не терпілося.
Все дуже сподобалося. Класні умови. Виходиш – відразу стадіон, там дві ями, всім вистачає місця, щоб пострибати. Мені туди ще дуже хотілося потрапити через відновлення. Саме цей момент був головним. Збір ніколи не проходить ідеально: то те прихватить, то інше. Але коли ти знав, що після тренування зайдеш і у тебе буде потрібна процедура, це реально піднімало на ноги, навіть психологічно було легше. Це те, що хотілось би побажати всім нам: щоб в Україні якомога швидше відкрили щось подібне. Щоб був манеж, стадіон і комплекс для відновлення, в який ти міг би прийти, де б люди працювали зі спортсменами, розуміли всю специфіку і ти зі спокійною душею віддавався б їм у руки.
Фото (c)Nike
