Вікторія Ткачук і її картина цілей

906
Фото (с)Катерина Рудюк

Для Вікторії Ткачук Олімпійські ігри в Токіо будуть другими в кар’єрі. До них вона підійшла сильнішою і швидшою, ніж була п’ять років тому в Ріо. Впродовж сезону українка кілька разів била особистий рекорд з бігу на 400 метрів з бар’єрами, а на заключному старті перед Іграми – «Меморіалі Іштвана Дюлая» в Секешфегерварі – і взагалі максимально наблизилася до того, щоб розміняти 54 секунди.

Ткачук вийде на старт у Токіо вже 31 липня. Про те, яким був її шлях до Олімпійських ігор-2020, чому вона змінила тренера і як почала працювати з італійцем Массімо Матроне, як вона візуалізує цілі та про багато іншого, Вікторія розповіла читачам сайту ФЛАУ.

Вікторіє, в це олімпійське міжсезоння ви змінили тренера. Як почалася ваша співпраця з Массімо Матроне?

Переломний момент стався після Олімпійських ігор у Ріо. Я відчувала, що в мене є резерв, адже не реалізувала себе того року так, як хотіла: припускалася багатьох технічних помилок і хоча була добре готова функціонально, але не могла впоратися з ритмом. Упродовж усього сезону результат був дуже нестабільний.

Після Олімпійських ігор дала собі установку остаточно визначитися з рішенням після чемпіонату Європи-2018 у Берліні. При цьому максимально себе віддати роботі й тренуванням.

Два роки я працювала, але в Берліні знову все склалося трішки не так, як хотілося. І зараз не можу дати відповідь на питання, чому так. А можливо, вже не можу. Проте оскільки вирішила щось змінити, якщо не виконаю запланованого – а хотіла медаль, і по сезону показувала результати, які дозволяли на неї розраховувати, – то так і зробила. Був варіант роботи з італійським тренером Массімо Матроне, і з його, і з мого боку було бажання працювати разом, тому погодилася на таку пропозицію.

Чому саме він?

Ми познайомилися на одному з комерційних турнірів. Я запитала, чи можливо було б у нього проконсультуватися. Якийсь час ми з ним були на зв’язку, і, зрештою, я ризикнула й навіть не вийшла, а вистрибнула зі своєї зони комфорту в той момент.

Я поплатилася тим, що пропустила один рік, оскільки не була готова до бар’єрних навантажень, до роботи, яка почалася наприкінці 2018-початку 2019 років, і пошкодила зв’язку стопи. Але сама була в цьому винна, адже довго терпіла біль. До цього в мене не було серйозних травм, і я вирішила, що їх у мене й не буде. Все проходило – й це пройде. Але на першому старті травмувалася й пропустила весь сезон. Намагалася відновитися, щоб відібратися на чемпіонат світу в Досі, адже він був пізно, та повністю залікувати стопу вчасно не вдалося.

Проте продовжувала займатися альтернативними тренуваннями, працювати над тим, над чим не працювала раніше на відміну від багатьох моїх одноліток в моєму виді. Це й бар’єрна школа, й силова підготовка, штанга.

Я була добре готова функціонально, але в мене зовсім не було технічної підготовки у вправах зі штангою. З моїм попереднім тренером силову роботу ми виконували через стрибки. Коли прийшла до нового тренера, не могла втримати гриф на витягнутих руках у вправі «ривок», а зараз роблю десь 50 кілограмів. І це завдяки техніці, якій ми приділили увагу. Було багато недоліків у технічному, силовому й ритмічному сегментах.

Тренер у минулому теж був спортсменом?

Він не був професійним спортсменом, не так давно почав працювати тренером, але мене привабило те, що він узяв на той момент середнього спортсмена – Ясмані Копелло, – який не біг супер швидко, в юному віці не показував видатних результатів, але Массімо Матроне вивів його на топовий рівень, він з року в рік показує стабільно високий час і вже має олімпійську медаль.

Перехід українських легкоатлетів до тренерів-іноземців не надто типовий. З прикладів на той момент можна пригадати Ольгу Ляхову.

…Я не думала про те, хто ще так робив. Просто так склалося, що коли я вирішила щось змінити, то не побачила для себе в Україні тренера, з яким я зможу працювати й при цьому не змінювати область, за яку виступаю. В жодному разі не хотіла представляти інший регіон, крім Донецької області.

Рада, що все склалося саме так, адже саме Массімо Матроне відповідає всім тим критеріям, які я для себе визначила. Звісно, у всіх є свої нюанси роботи, але я йому довіряю у тренувальному плані й ми кожен зі свого боку робимо максимум під час тренувань.

Але при цьому є тренерка, з якою я працюю і в Україні. Це Олена Чумак, дружина Анатолія Чумака, в якого я тренувалася. Вони тоді працювали в бригаді, коли їздили на збори.

З Оленою Віталіївною ми дуже добре розуміємо одна одну, і коли я в Україні, то інколи їду до неї на збори, інколи вона до мене, щоб я не була сама. Вона підказує, при цьому ми завжди записуємо відео й відправляємо в Італію, щоб тренер теж усе бачив.

Тож в Україні саме Олена Віталіївна моя тренерка. Перед Олімпіадою вона теж приїжджала в Київ, щоб ми провели разом контрольний етап підготовки, й зараз допомагає мені в Токіо.

Як часто ви працюєте офлайн з Массімо Матроне?

Цього сезону нам вдавалося дуже часто працювати разом, за що дуже вдячна Федерації легкої атлетики України, яка відправила мене на збори до тренера в Туреччину. Це не дешеве задоволення, але оскільки я їздила одна, проживання й переліт не оплачувалися комусь з тренерів, тут була стаття економії.

Нам вдалося попрацювати дуже багато, виконали основну роботу. В квітні було невеличке ушкодження, через що пропустили травневий командний чемпіонат України, але до літа відновилася. Тренер відразу сказав, що ми встигнемо це зробити – і так і сталося.

В Туреччині частину тренувань з вами проводив Артем Шентюрк?

Так, у нас була можливість потренуватися з ним. Він працює над стабілізацією м’язів кору. Це така робота, якій не завжди приділяють увагу на тренуваннях, але вона дуже сприяє профілактиці виникнення травм. Я дуже багато взяла для себе з цієї співпраці.

***

Фото (с)Дмитро Вакулка

На перших турнірах сезону за відсутності сильної конкуренції ви, можна сказати, самі бігли всю дистанцію. Пам’ятаєте перший старт, коли це змінилося?

Я пропускала 2019 рік, 2020-й був не був офіційним для рейтингу й показаний мною тоді результат у нього не враховувався. До того ж не вдалося стартувати в травні, а на всіх перших великих турнірах бігли атлетки, які почали стартувати саме в травні.

Ми почали шукати бодай якісь старти, адже в мене не було ні рейтингу, ні офіційного нормативу. Я буквально буле ніде. Мені потрібно було розбігатися, адже потрібно було побачити, як увійду в сезон, тренер мав зрозуміти, як тренування перейдуть у змагання. Тому поїхали на старти, які знайшли.

Змагання були не надто представницькі, я бігла в компанії дещо слабших спортсменок і в Італії, і в Чехії, вигравала з великою перевагою – вже після п’ятого бар’єру не відчувала конкуренції. А в Женеві суперниці були сильніші, ніж до цього, але їх не було в попередній заявці. Там знову стояли ті, в кого результати сезону значно нижчі, ніж мої, і я налаштувалася бігти сама. Аж раптом на старті з’являється бельгійка. Я не знала її результат, хоча вона в 2021-му вже бігла 55.37, що досить непогано. Я не надто активно почала, але все нормально складалося по дистанції, коли на сьомому бар’єрі відчула, що мене наздоганяють. Відразу почала прискорюватися так, ніби тікала від неї! Мабуть, вона мені й допомогла встановити на той момент особистий рекорд. І сама, до речі, встановила в тому забігу національний рекорд.

А хто допоміг вам повторити тодішній особистий рекорд на чемпіонаті України?

Ми довго думали, бігти 400 метрів з бар’єрами чи гладкі, на яких буде конкуренція і можна буде себе перевірити. Але ще були питання щодо пробігання свого ритму, тому ми з тренером вирішили ще раз усе перевірити, щоб на наступних стартах бути впевненішими.

В забігу я пробігла правильним ритмом, але не так активно, як потрібно. Тренер вніс корективи, показав, де потрібно додати, а де вкоротити крок. Вдалося виправити помилки, знову правильно пробігти по ритму й повторити РВ.

На цьому ви не зупинилися і на Олімпійські ігри поїдете з особистим рекордом 54.02 секунди. Такий результат був очікуваним?

Не можу сказати, що це було очікувано, але ми планували наближатися до позначки з 54 секунд. Тренер говорив про те, що я готова на цей час. Коли почали 55.44, він сказав, що все буде добре й не варто хвилюватися. Він усе це передбачив.

Ви говорили про те, що на етапі «Діамантової ліги» в Стокгольмі здивувалися, коли встановили особистий рекорд, адже за відчуттями все було не зовсім так, як мало б бути. А як було в Секешфегерварі?

У Стокгольмі я дійсно здивувалася, адже по дистанції зробила стільки помилок, що, думала, навіть з 55 секунд не вибіжу. За технічними моментами це був чи не найгірший мій забіг за останні роки.

А в Угорщині вже все відпустила, змогла зібрати емоції, там вийшов хороший за ритмом старт.

У вас за місяць було досить багато змагань, на яких ви поступово й поліпшували особисті рекорди, а між Секешфегерваром і Токіо вже не було жодного.

Мені потрібно було розбігатися. Тренування це одне, але на змаганнях у мене є певні завдання, які я вже виконую з суперницями. Навіть якщо це не найсильніший за складом старт, змагання – це найкраще тренування, на якому ти можеш отримати досвід.

Але після Угорщини вже настав час для роботи, потрібно було набрати певну форму, їхати на Олімпійські ігри й у бій. У нас ця перерва у виступах була запланована.

***

Олімпійські ігри в Ріо були першими у вашій кар’єрі. В емоційному плані вони в усіх проходить по-різному. Як було у вас?

Спочатку потрапляння на Олімпіаду було для мене чимось захмарним. Але коли у 2015 році мені не вистачило лише п’яти сотих секунди до нормативу, повірила в себе, і в 2016-му чи не на першому ж старті виконала його. Й уже з цього моменту для мене почалося свято Олімпійських ігор! Я так чекала, мріяла про них. Можна було б припустити, що ця сильна радість десь мені завадила, але насправді, на тренуваннях і змаганнях я була зібрана й виконувала все, що потрібно.

Я насолоджувалася кожною секундою, перебуваючи в Ріо, всім, що відбувалося навколо. Для мене це було дуже цінно, і я працювала над ним, щоб знову пережити ці емоції.

В Токіо вони такі ж?

Це однозначно ті ж радісні емоції. Карантинні обмеження звісно є, але в міру. Це все те ж свято спорту.

Зараз я уже більш свідомо налаштована на результат. Всі готувалися до Ігор п’ять років. Це мій шанс проявити себе, довести самій собі, що не дарма все це робила. Хочеться добре виступити.

Що для вас значить «добре виступити»?

Якщо я встановлю особистий рекорд і піднімуся з ним на максимально високу позицію, якщо реалізую свою спортивну форму, потенціал, який у мені бачить тренер. Я хочу сказати собі після кожного мого фінішу на Олімпійських іграх, що зробила все й ніде не припустилася помилок, виклалася на всі сто відсотків і проявила себе.

Інколи діти, коли починають займатися спортом, малюють собі в щоденниках п’єдестали, медалі й потім йдуть до цього. У вас було щось схоже?

У мене є картина, написана маслом. Я не художниця, але так візуалізую собі все. У 2014 році намалювала, як біжу бар’єри в Ріо, і зробила це. У 2016-му чи 2017-му зобразила Токіо, олімпійські кільця і свої цілі. Вона висить вдома у моїх батьків.

Після Токіо, можливо, викладете фото картини в соціальні мережі?

Чому б і ні. Там не лише те, що стосується Олімпійських ігор, і деякі цілі з цієї картини вже реалізувалися.