Відразу три українки вийшли на старт дистанції 800 метрів на міжнародних змаганнях у Женеві. Але для кожної з них дистанція склалася по-різному.
Ще зовсім юна Світлана Жульжик травмувалася під час забігу й не змогла фінішувати. Ольга Ляхова й Наталія Кроль, які цього року повертаються на доріжку після народження своїх донечок, показали п’ятий і восьмий час відповідно. Ляхова подолала 800 метрів за 2:02.44 хв, а Кроль, для якої старт у Женеві став першим міжнародним турніром після перерви, пробігла дистанцію за 2:03.56 хв.
– Трішки складно повертатися після такої перерви. Я й психо-емоційно відвикла від змагань, і фізично складно повертатися до швидкого бігу, – ділиться враженнями після першого старту Наталія Кроль. – Коли змагалася регулярно, то мала чіткий план на весь забіг. Зараз більш-менш розуміла, що буде на першому колі, а от що саме буде на другому…
Можливо, те, що довго не бігала, призвело й до помилок на першому колі, коли я пару разів спіткнулася об суперниць. Хоча так відразу складно назвати істинну причину. Але, відверто кажучи, очікувала, що забіг пройде гірше.
Проте на старт ви вийшли з типово для вас впевненим обличчям.
Це тільки зовнішній вигляд, а насправді мені зазвичай дуже страшно. Як завжди перед стартом я збираюся все закинути й іти десь перебирати папери, а не бігати. Але після старту вже думаю, що можна знову тренуватися.
Після народження доньки ви ж повернулися досить швидко до тренувань?
До змагань я поверталася півтора роки, а тренування відновила через півтора місяці. Спочатку це були не зовсім тренування. Правильніше буде сказати, що я почала фізичну активність.
Якщо ж говорити про змагання, то минулого року я взяла участь у чемпіонаті України з кросу, відібралася й виступила в складі естафетної команди на чемпіонаті Європи. Це був досвід, який ми здобуваємо на всіх без винятку міжнародних стартах. Також це був період базової фізичної підготовки, що допомагає і зараз. Крім того, це допомогло мені повернутися в збірну, що теж важливо. Й от зараз мій перший міжнародний старт на доріжці.
На чемпіонаті України з кросу, попри перерву, ви показали те, що вмієте робити досить добре, а саме набігати на фініші. Якщо поглянути на ваші тренування зараз, можна сказати, що ви й зараз готові демонструвати такі ж фініші на доріжці?
Тренер каже, що так, а я кажу, що ні. (сміється)
Де ви зараз здебільшого тренуєтеся?
Де доведеться. Два з половиною місяці я з донькою була в Польщі, потім повернулася в Рівне. Після цього ми, як завжди, поїхали на двадцять днів на збір в Сянки, що на Прикарпатті. Там були до 28 травня, а потім знову повернулися в Рівне.
Щось відомо щодо ваших подальших стартів?
Поки що нічого невідомо. Зараз їду додому. Сподіваюся, буде можливість виступити ще на кількох турнірах, так як я прагну відібратися на чемпіонат світу. З чемпіонатом Європи все трішки легше, адже як чинна чемпіонка я автоматично маю запрошення. А от задля чемпіонату світу ще треба працювати, бігти й вірити тренеру.
Ви завжди були дуже близькі з чоловіком. Де він зараз?
На війні. З 26 лютого… Він нас з донькою відправив у Польщу, а сам – в окопи. Ми дійсно завжди були разом. Коли я була на змаганнях, постійно телефонували один одному. Зараз теж намагаємося максимально тримати зв’язок, от тільки це не завжди вдається робити регулярно.
Як ви тримаєтеся?
…Хіба ж у мене є вибір? Я мушу це робити. Хоча триматися теж не завжди вдається. Дуже складно: тато не бачить дитину, дитина не бачить тата, ми з чоловіком не бачимо один одного. Щоразу коли з ним немає зв’язку два-три дні, а потім дзвонить телефон… Це майже неможливо передати словами.
Нещодавню заяву Марії Ласіцкене не обговорював хіба лінивий. Що б ви могли відповісти їй та іншим атлетам з Росії і Білорусі?
Нічого. Я просто бажаю їй їхнього ж “русского міра”. Щоб вона пройшла через все те, через що проходимо ми. Тоді вона б розуміла, про що вона говорить.
