Сектор для стрибків потрійним серед жінок на чемпіонатах Європи – це місце де українки неодноразово переписували історію континентальних першостей.
Навіть на сьогоднішній день Ольга Саладуха залишається єдиною переможницею цього виду, яка вигравала чемпіонати Європи більше одного разу. В активі українки три золоті нагороди – з Барселони 2010, Хельсінкі 2012 та Цюріха 2014. До речі, в Хельсінкі, стрибнувши на 14м99см, Саладуха виграла у срібної призерки Патрісії Мамони з Португалії 47см, які й зараз залишаються найбільшою відстанню, яка коли-небудь розділяла чемпіонку та віце-чемпіонку Європи з потрійного стрибка. А результат українки з фінського сектору до сьогоднішнього дня був четвертим найкращим показником головних легкоатлетичних змагань Старого Континенту.
П’ятничного вечора на Олімпіаштадіумі Україна ще раз довела, що наша школа горизонтальних стрибків була, є і ще довго залишатиметься однією із найсильніших в Європі.
Уявіть собі, що Марина Бех-Романчук, котра увірвалася до еліти жіночого потрійного стрибка лише нинішньої зими, несподівано для багатьох вигравши срібло зимового чемпіонату світу з особистим рекордом в приміщеннях 14м74см, в Мюнхені провела лише сьомі змагання в секторі для потрійного, тоді як одна із її суперниць – чемпіонка Європи 2016 та бронзова призерка токійської Олімпіади Патрісія Мамона ще в 2004-ому році встановила свій перший юніорський рекорд Португалії, а фінка Крістіна Мякела кар’єру стрибунки потрійним розпочала п’ятнадцять років тому.
Втім, проти психологічного налаштування, ідеальної спортивної форми та технічної досконалості Марини Бех-Романчук, сьогодні досвід суперниць був безсилим. Хмельничанка провела фінал чемпіонату Європи у блискучому стилі. Відкривши змагання особистим рекордом на 14м81см, вихованка Вадима Крушинського виконала ще два доволі далекі й стабільні стрибки на 14.68 та 14.80м відповідно. Суперниці особливо не тисли, але потроху підбиралися. Мякела, приміром, оновила національний рекорд Фінляндії спробою на 14м64см, а колишня українка у складі збірної Ізраїлю Ганна Міненко дісталася третьої позиції, приземлившись на позначці 14м45см у третій спробі. На цьому можна було б поставити крапку, оскільки трійка призерок чемпіонату Європи залишилася незмінною до кінця змагань, аби не одне але…
Після четвертої спроби в секторі для стрибків потрійним, традиційне коло пошани стадіоном виконували медалістки з бігу на 400 метрів з бар’єрами Вікторія Ткачук та Анна Рижикова. І варто їм було зупинитися бодай на секунду, віддячуючи глядачам за підтримку, як Марина кинулася обіймати й вітати дівчат. «Ти, давай уже, стрибай за 15,» – кинула на прощання Анна Рижикова і продовжила горду ходу стадіоном з високо піднятим над головою українським прапором. І Марина таки стрибнула. У своїй п’ятій спробі за шаленої підтримки трибун Бех-Романчук приземлилася на позначці 15м02см, ще раз поліпшивши свій особистий рекорд і ставши лідером європейського сезону з третім результатом за всю історію жіночого потрійного стрибка на континентальних першостях! А її 38-сантиметровий відрив від срібної призерки Мюнхена – це друга найдовша відстань між чемпіонкою та віце-чемпіонкою Європи з потрійного стрибка.
У мікс-зоні, де з’явилася Марина, можна було сміливо вимикати світло. Щастям, яким світилася українка зсередини, вона затьмарювала потужні телевізійні софіти.
Рівно доба між фіналами стрибків у довжину та потрійним. 24 години між нашими двома зустрічами у мікс-зоні. Якими вони були для тебе?
Вчорашній вечір був для мене нереально важким, – ділиться відчуттями Марина Бех-Романчук. – Після четвертого місця зі стрибків у довжину я була не в найкращому настрої. Спершу я мовчала, перетравлюючи всі події вчорашнього вечора самотужки. Згодом мені все ж таки захотілося виговоритися. Коли я почала виливати душу моїм рідним, вони просто змушені були мене зупинити, мовляв, вистачить, адже завтра у тебе не менш важливий день, на який потрібно зібратися і налаштуватися. Після масажу, який мої втомлені м’язи вкрай потребували для швидшого відновлення, заснути мені вдалося не раніше другої ночі й з доволі паскудними думками. Чомусь я була впевнена, що від втоми попередніх днів, я спатиму довго. Де там! Мене підкинуло зранку, і знаєте з якою думкою? – як взагалі таке могло статися, що я стала четвертою на чемпіонаті Європи? Півдня я переживала все те, що відбулося вчора, і лише коли я почала збиратися на фінал потрійного, думки поступово прояснювалися, а голова ставала свіжішою і легшою. Спрацював спортивний професіоналізм і автоматизм налаштування на старт.
Я не хотіла, щоб повторилася ситуація чемпіонату світу. Відверто кажучи, цей п’ятнадцятиметровий стрибок мав бути ще там. Та невдала перша спроба в Юджині довго ще мене гризла. Сотні разів я прокручувала її у своїх думках. Тому сьогодні перед виходом в сектор я поставила собі задачу зробити першу спробу вдалу, далеку і обов’язково залікову, з чітким потраплянням на планку і максимальною реалізацією своєї готовності.
Чіткішого потрапляння на планку на цьому чемпіонаті не було в жодному з фіналів горизонтальних стрибків, будь то жіночих чи чоловічих.
Це потрапляння зняло з мене чималий моральний тягар. Потім дві спроби я все ще себе шукала. А коли в четвертій стрибнула на 14.80м, то зрозуміла, що я так і не потрапляю в себе, не просуваюся вперед, так як мала б. На останніх тренуваннях на зборі під Берліном я вже відчувала, як ще більше можна направити себе у цю горизонталь. Я знала, якщо вдасться виконати саме такий стрибок, то зможу подолати і позначку в 15 метрів. Це була моя головна ціль. Ні, не медаль, а результат, який врешті-решт мене б задовільнив і додав позитивних емоцій. Важко, коли ти роки постійно поряд, але постійно зупиняєшся за крок від поставленої мети. Мені дуже хотілося бодай крихточку тих відчуттів, які я вже мала, нарешті реалізувати в результат.
Щось мені не віриться, що якщо б сьогодні було за 15 метрів, але без медалі, то ти б залишилася задоволеною своїм виступом.
Ну ми ж усі знаємо, що такого бути просто не могло (сміється). Я чудово розуміла, що 15 метрів – це те, що точно задовільнить мене і гарантовано забезпечить золоту медаль.
Твоя 15-метрова спроба сталася майже одразу після того, як ти кинулася в обійми двом нашим призеркам чемпіонату Європи з бігу на 400 метрів з бар’єрами Вікторії Ткачук і Анні Рижиковій. Ти бодай пам’ятаєш, що саме вони побажали тобі стрибнути за 15?
Сьогодні все було так емоційно, що я мало що пам’ятаю. Спершу, коли вони виходили на фінал, то я прийняла рішення взагалі не слідкувати за їхнім забігом, аби не розпилюватися і не втрачати емоції. Але хіба можна втриматися у таких ситуаціях? Після стартового пострілу я одразу вибігла ближче до доріжок і горланила з усіх сил, підтримуючи та підбадьорюючи їх, адже останні півроку ми провели майже разом. З Вікою три місяці ми їздили по змаганнях пліч-о-пліч. З Анною також від А до Я, практично від самого моменту, як виїхали з України. Що ми лише не пережили! Скільки мали спільних моментів закулісся, якого люди ніколи не побачать і про яке ніколи не дізнаються! Це словами не передати… То ж коли дівчата бігли, я чудово усвідомлювала, наскільки цей забіг важливий для них, наскільки важливо завоювати медалі саме зараз, наскільки нам всім сьогодні потрібно якомога більше позитивних емоцій! Можливо, та енергія, котру я віддала їм під час фінального забігу, повернулася від них до мене сторицею після фінішу.
Марино, а для тебе важливо, приміром, щоб твій показник чи виступ став невід’ємною частиною історії чемпіонатів Європи, про який ще довго говоритимуть, згадуватимуть і заноситимуть у статистичні книги?
Почну відповідати здалеку. Знаєте, коли трапляються складні моменти чи одна за одною супроводжують невдачі, мене батьки часто заспокоюють. Мовляв, не варто засмучуватись, адже ти залишаєшся на високому рівні, маєш можливість виступати на крутих змаганнях, а це дорогого варте. Втім, мене це мало коли задовольняє. Мені постійно хочеться більшого. І це не безпідставне бажання. Я відчуваю, що можу досягти більшого. Я завжди працюю не задля історії, а задля реалізації самої себе. Я щодня приходжу на доріжку через те, що я це люблю, що я насолоджуюсь тим, що роблю. Я повертаюсь в сектор заради відчуття тих емоцій, які я мала сьогодні, заради гімну України, що лунає над ареною. Вперше я пережила це ще 16-річною дівчинкою, а вдруге – після перемоги на зимовому чемпіонаті Європи. Ці відчуття унікальні й фантастичні. Не кожному дано їх відчути, але, повірте, вони варті того, щоб і далі тренуватися, рухатися й боротися. І якщо тобі все ж таки вдасться подолати омріяну вершину, то ти обов’язково залишиш за собою якийсь слід в історії, який люди пам’ятатимуть і навіть ставитимуть в приклад.
Знаєте, коли я вчора відстрибала і повернулася в готель, то просто відклала телефон, аби не читати жодні повідомлення. Але, відкривши свій Інстаграм сьогодні, я була шокована кількістю повідомлень зі словами підтримки. «Ти найкраща. Ми в тебе віримо. Ми вболіватимемо. Ми дивитимемося твій фінал потрійного. Ти зможеш. Ти реалізуєшся.»… Десятки меседжів подібного плану! Як після такого не стрибнути за 15? Батьки мого чоловіка записали для мене мега-позитивне відео, мої обидві сестри й хлопець однієї із них прислали мені коротеньке відео, але з такою мотивашкою, що я просто розплакалася. Це все надихає, мотивує і допомагає рухатися далі.
А якщо я тобі скажу, що твої 15.02м – це третій результат в історії жіночого потрійного стрибка на чемпіонатах Європи, то рекорд континентальних першостей, який складає 15.15м не може бути для тебе ще однією мотивацією?
Ще й як може! Я, до речі, на нього подивлювалася. Не такий він вже був і недосяжний. Але… ліпше долати сходинку на сходинкою. За один підхід з’їсти всі ласощі не вдасться.
Марино, пам’ятаю, як на зимовому чемпіонаті світу в Белграді ти сказала, що довжина і потрійний для тебе рівноцінні дисципліни, що ти не розділяєш їх на головну та допоміжну, що вони обидві головні. Мені важко було збагнути, як людина, котра практично всю свою кар’єру присвятила стрибкам у довжину, може таке сказати лише після другого старту в секторі для потрійного. Каюсь, але твоїм словам повірила остаточно лише сьогодні. Більш того, маю перепитати, чи не схилилися зараз ваги терезів у бік потрійного?
Нічого не змінилося. Тому що і в стрибках у довжину я також готова долати гросмейстерський рубіж у 7 метрів. Чому ніяк не вдається? Мабуть, мене доля випробовує (сміється), але навіть це не змінює сьогодні моє ставлення до виду.
У довжини і потрійного загальна хіба що група, до якої вони відносяться, – група горизонтальних стрибків. Насправді, це два абсолютно різних види. Потрійний, наприклад, подобається мені тим, що розкриває мою фізичну якість стрибучості. Ви, мабуть, неодноразово бачили в моєму Інстаграмі, як я стрибаю високі бар’єри «з двох на дві». Так ось потрійний стрибок має аж три кроки, під час яких я можу використати свою сильну стрибучість та свої пружні ступні. Такий собі додатковий плюсик. Але це не робить потрійний стрибок головнішим. Я, так само як і раніше, однаково люблю обидві дисципліни.
Не було відчуття у фіналі, що для сьогоднішніх своїх суперниць в секторі ти була своєрідною Юлімар Рохас, – такою ж недосяжною, як венесуелка, коли змагається з вами?
Знаєте, я в секторі ніколи не розслабляюся. Це спорт, в якому для будь-кого із суперниць можуть саме сьогодні зійтися всі зірки, і вона видасть фантастичний результат. Навіть сьогодні я розуміла, що на результаті 14.81м, показаному в першій спробі, мені не варто зупинятись, і навіть навпаки, – потрібно додавати, аби забезпечити непохитну золоту позицію. Впродовж усього фіналу я саме це й робила. В спорті частенько стається так, що коли ти заздалегідь повісив собі на шию медаль, вона стає дуже доступною для суперників.