Пропонуємо вашій увазі четвертий матеріал в межах нашого нового проекту #Торунь2021 – короткого, але насиченого циклу статей, присвяченого історії виступу української національної збірної на чемпіонатах Європи з легкої атлетики в приміщеннях. Три попередні ви все ще можете переглянути на сайті ФЛАУ:
- про всіх наших медалістів на зимових чемпіонатах Європи за часів незалежності України
- спогади й емоції найстарших та наймолодших медалістів та учасників змагань від збірної України
- статистика чинних рекордсменів континентальних першостей
Сьогодні ж, про свої виступи в Мадриді 2005 року, про першу в кар’єрі перемогу на головних стартах сезону, про тактичні ігри на дистанції й новий досвід, здобутий на доріжці Palacio de Deportes розповідає єдиний український легкоатлет, чиє ім’я значиться в чинній таблиці рекордів чемпіонатів Європи в приміщеннях, Заслужений майстер спорту України, член Ради ФЛАУ Іван Гешко.
Іване, сьогодні з рамках проекту #Торунь2021 ми сфокусуємося лише на чемпіонаті Європи в приміщенні 2005 року, де Ви виграли фінал чоловічої 1500-метрівки з рекордом змагань 3:36.70. Мало того, що це досягнення тримається ось уже 16 років, Ви – єдиний представник України, чиє ім’я значиться у нинішній таблиці рекордів зимових континентальних першостей.
- Те, що мій рекорд тримається до сьогодні, я, звісно, знав, але те, що я єдиний українець серед нинішніх рекордсменів чемпіонатів Європи в приміщенні – для мене невеличкий сюрприз, адже наша команда завжди була досить сильною і на рахунку українців чимало яскравих та потужних перемог.
Вряди-годи з виступами на головних стартах зимового сезону, атлети визначаються ледь не за кілька днів до фінальної подачі заявок. Ви планували Мадрид 2005 заздалегідь чи приймали рішення про участь в чемпіонаті останньої миті?
- Стартувати в Мадриді ми планували ще з осені, але головним стартом 2005 року для мене особисто був усе ж таки літній чемпіонат світу в Гельсінкі, а отже форсування спортивної форми під час зимових стартів не входило в наші плани. Тогорічна зима нам дуже допомогла з погодою. В грудні – січні снігу було дуже мало, тому нам вдалося виконати вражаючий об’єм роботи і «накрутити» потрібний біговий кілометраж.
На одних об’ємах чоловічу півторашку швидко не пробіжиш! А взимку 2005-го Ви спершу встановили національний рекорд на дистанції 1500м 3:33.99, фінішувавши другим на турнірі в Німецькому Карлсруе 13 лютого, а рівно за тиждень виграли 800-метрівку в Афінах, оновивши ще один національний рекорд в приміщеннях до 1:46.49. Вочевидь, Вам вдалося добряче «розбігати» свої об’єми.
- Знаєте, я розминки, кроси, біга в темпі 4:20 – 4:30хв. на кілометр взагалі за об’єми ніколи не рахував. Кажучи про об’єми, я вже апріорі маю на увазі спеціальну роботу на швидкісну витривалість. В той період часу ми як раз фокусувалися на анаеробній роботі, на подоланні відрізків за певний час і в певних варіаціях, що і вилилося в досить високі особисті рекорди.
Це і стало ключовим моментом в прийнятті остаточного рішення про участь у зимовому чемпіонаті Європи?
- Вже після першого рекорду України, ми з тренером розуміли, що нехтувати головним стартом сезону нема сенсу. Фізично я був готовий до будь-якої боротьби, оскільки мої запаси як швидкості, так і витривалості були вражаючими. Всі показники підготовки говорили про те, що ми сміливо можемо розраховувати на медалі в Мадриді. Та й до цього я взагалі ніколи не пропускав зимові сезони.
Перед виступом у Мадриді Ви мали третій результат сезону в світі й були лідером європейського топ-листа. З одного боку, перевага над суперниками була вражаючою. З іншого – чемпіонати завжди мають свої особливості. Ваша стратегія бігу в попередньому колі змагань і у фіналі була продумана наперед чи, як кажуть, рішення щодо тактики приймалося в залежності від ситуації на доріжці?
- Щодо забігу, ми не мали жодних сумнівів. Потрібно було максимально економічно виконати свою роботу, не лізти вперед, не задавати темп, не нав’язувати свій біг. Для прямого виходу в фінал я мав бути у першій двійці, тому ми розраховували на фінішний спурт, але робили це не навмання, а цілком обґрунтовано. Моїм головним завданням було уникнути штовханини і за два кола до фінішу підібратися якомога ближче до лідера. На той час я мав такий запас швидкості, що на свої 24.5 – 25.0 сек. на останній 200-метрівці вийшов би за будь-якого розкладу. Так воно і сталося, хоча спуртувати я почав за 300 метрів до фінішу, оскільки легкість в ногах мені це дозволяла. За відчуттями, у забігові я використав не більше 60-70 відсотків свого потенціалу.
Насправді, Вашу тактику ведення попереднього забігу на зимовому чемпіонаті Європи в Мадриді можна було б включити до легкоатлетичної хрестоматії. Однак, у фіналі Ви вже не були настільки прагматичним…
- Воно й зрозуміло. Фінал – це завжди ризики, незалежно від твоєї форми і від твоїх результатів. Тим паче треба розуміти, що змагання відбувалися в Мадриді, а Іспанія – це не просто законодавець моди з бігу на середні дистанції, там на цих видах люди фанатіють. Приміром, ми вже звикли, що всі чемпіонати Європи чи світу традиційно закінчуються естафетами. Всі, за виключенням іспанських! Саме наш фінал чоловічої півторашки був заключним видом програми в Мадриді.
Не дивно, адже з Вами у фіналі стартували три іспанці. Ви прораховували варіант командної гри з їхнього боку?
- Я був більш аніж впевнений, що іспанці виберуть командну тактику. Якби вони взяли мене у так звану «коробочку», викараскатися з неї самотужки було б занадто складно. Тому ми з тренером наперед вирішили, що подивимося, як складеться початок бігу, а потім – за необхідності будемо ризикувати. Склалося все так, як ми і очікували. Перше коло іспанське тріо «протопталося» за майже 31 секунду. Стало зрозумілим, що вони будуть допомагати один одному, змінюючи позицію лідера, і контролювати при цьому, аби ніхто інший не вискочив з-поза їхніх спин. Мене це не влаштовувало. Ще вранці під час розминки я відчував, як кажуть спортсмени, «пруху». То ж після першого кола я вирішив ризикнути, очолити забіг і нав’язати свій темп, вийшовши на 28 секунд з невеличкими «копійочками» на кожні 200 метрів.
1200м дистанції вести фронтальний біг – це не просто ризик. У випадку вирішальних забігів на головних стартах сезону це швидше схоже на шаленство! Я приміром, добре пам’ятаю свої думки під час мадридського фіналу на кшталт: «Ваню, навіщо воно тобі потрібно?». Я бачила, що Ви вряди-годи кидали око на екрани, аби знати, що коїться за вашої спиною, але в той самий час Ви досить чітко контролювали ситуацію. Невже за 6 кіл лідерства жодного разу не виникла думка, що ви працюєте пейс-мейкером для іспанського тріо та ще й за власним бажанням?
- А ви думаєте було б краще за 500 метрів до фінішу опинитися за стіною із трьох спин непересічних іспанських середньовиків, які б «вмерли» на доріжці, але вже б не випустили б мене вперед за жодного розкладу, тим паче з їхнім досвідом. На той момент Рейєс Естевез вже був чемпіоном Європи та призером чемпіонату світу. Хуан Карлос Ігуеро мав срібло з попереднього чемпіонату Європи в приміщеннях і, до речі, виграв наступну континентальну першість. Артуро Касадо, хоча і був молодшим за нас усіх, але з чималим міжнародним досвідом на юніорському та молодіжному рівні, та ще й невпинно прогресував.
До того ж я не подався в лідери бездумно. Те стометрове прискорення, яке дозволило мені очолити біг, практично не позначилося на моїх відчуттях. Я розумів, що подолати перший кілометр за 2:25хв для мене не буде проблематично. А це вже високий темп, який, можливо, не був настільки зручним для моїх головних конкурентів. То ж вимотуючи суперників темпом по 28-29 секунд на коло, я розумів, що у самого мене ще б мало вистачити сил і на затяжне фінішне прискорення, і на самий останній ривок.
До речі, з боку здавалося, що своє фінішне прискорення Ви почали трохи зарано.
- Я почав накручувати швидкість вже метрів за 350 до фінішу. Але це не була перестраховка. Я не боявся, що мене ось-ось «з’їдять» іспанці. Це не були емоції типу «Ну, понеслися, бо фініш не за горами». Це був прагматичний розрахунок сил, які я відчував зсередини. Можна сказати, що того дня в Мадриді я максимально використав і свій досвід, й свою фізичну форму, що вилилося не лише в перемогу, а й у рекорд чемпіонатів Європи в приміщеннях на чоловічій 1500-метрівці.
Кажуть, атлетові навіть найвищого світового рівня дуже важливо, аби на подібних стартах був поряд тренер.
- Георгій Миронюк був поруч зі мною майже на всіх найвідповідальніших стартах. З боку завжди краще видно помилки, які, приміром, легко можна виправити в проміжку від кваліфікаційних до фінальних змагань. Дорогого варті й підказки під час самого бігу. Втім, у Мадриді я навряд би почув свого тренера, навіть аби дуже хотів, адже вболіваючи на своїх, іспанці зняли в манежі шалений галас. В моєму випадку набагато важливішим було обговорити з тренером можливі варіанти бігу безпосередньо перед самісіньким стартом, коли після розминки ти вже більш-менш розумієш, в якому стані знаходишся і на що сьогодні здатен.
Іване, не зважаючи на те, що до 2005 року Ви неодноразово стояли на п’єдесталі пошани головних стартів сезону, все ж таки на найвищу сходинку Ви піднялися вперше саме в Мадриді. Вперше Ви чули гімн України, який лунав саме на вашу честь. Які були відчуття?
- Я часто бачив, як в таких ситуаціях спортсмени стрибають від радості чи плачуть. Мене ж опанувало два почуття: неймовірна вдячність тренерові за його самовідданість, професіоналізм, терплячість й якась просто несамовита гордість, за те що я – українець, і що нарешті й нам з ним вдалося реалізуватися на повну та підняти український прапор на найвищий щабель флагштоку.
Святкування першої перемоги такого рівня було гучним?
- Його взагалі не було, адже одразу після змагань далося взнаки і моральне, і фізичне виснаження. Сил на «феєрверки» зовсім не залишилося. Та й повернувшись додому, я мав менше тижня на відпочинок, і знову в бій, – на черговий учбово-тренувальний збір. Чемпіонат Європи в Мадриді особисто для мене швидко відійшов у історію. Часу розслаблятися я не мав. Потрібно було якомога швидше забути про все, що сталося, покласти, як кажуть, чергову нагороду до скриньки і працювати далі, аби знову перемагати.
Після перемоги на зимовому чемпіонаті Європи в Мадриді, Ваша спортивна кар’єра ще продовжувалася чимало років й була досить успішною. Вже у 2006-ому Ви здобули золото світового чемпіонату в приміщенні. Але… З точки зору отриманого досвіду, що Вам дав Мадрид?
- Насамперед, це досвід фронтального бігу. До цього старту в Мадриді я жодного разу не очолював забіг майже с перших метрів дистанції, віддаючи перевагу розбіркам на фініші. В Іспанії я зрозумів, що я не лише можу, а й вмію вести біг самотужки. Я навчився контролювати темп і не піддаватися емоціям, котрі кілька разів підштовхували мене зробити такі кроки, про які б я міг сильно пошкодувати.
Іване, могли ви вже сьогодні зробити прогнози щодо чоловічої «півторашки» на чемпіонаті Європи в приміщеннях? І як Ви думаєте, Ваш рекорд буде побито, чи він залишися принаймні ще на два наступні роки?
- Насправді, змагань на чоловічій дистанції 1500 метрів цієї зими поки що було обмаль. Вони тільки-тільки починаються. Так що прогнози робити зарано. Але якщо брати Інгебрігтцени серйозно готуватимуться до чемпіонату в Торуні, то кожен з них спокійно може перевершити мій рекорд.
А Вам би як хотілося? Побачити в Торуні видовищний і швидкий фінал, від перегляду якого отримаєте максимум морального задоволення, чи все ж таки щоб Ваш рекорд ще трохи протримався?
- Скажу так. Швидкий біг може бути видовищним і цікавим, навіть якщо бігти на 3:37.0. В такому разі я й отримаю естетичне задоволення від побаченого, і ще трохи побуду рекордсменом чемпіонатів Європи в приміщенні. Це було б ідеально! (сміється) А якщо серйозно, то всі досягнення колись будуть перевершені. Я не маю амбіцій ходити все життя в рекордсменах. Рано чи пізно це відбудеться і, повірте, я буду щиро радий. А ще більше радітиму, якщо це зробить українець.
В межах проекту #Торунь2021 вас чекає ще одне інтерв’ю зі ще одним дуже непересічним українським легкоатлетом і, свого роду, також рекордсменом чемпіонатів Європи в приміщеннях. Про які рекорди і про кого йтиметься, – дізнаєтеся рівно за тиждень…
