#Торунь2021: Вік не має значення чи най…най…най… збірники України на чемпіонатах Європи в приміщенні

418

У попередньому матеріалі із циклу #Торунь2021 ми ознайомили вас із сухою, але красномовною медальною статистикою виступів національної збірної України на чемпіонатах Європи з легкої атлетики у приміщеннях.

Сьогодні ж своїми спогадами ділитимуться наймолодші та найстарші з тих, хто виступав у складі української збірної на різних зимових першостях Старого Світу (нагадуємо, що в цих матеріалах йдеться лише про чемпіонати, на яких наші атлети виступали вже незалежною командою, – тобто з 1994 року).

І нехай їх вікові рекорди не є частиною офіційної статистики, а розмаїті числа років та днів не є вирішальними у фінальних результатах, дізнатися, кого з тисяч українських легкоатлетів ми ще можемо називати рекордсменами – завжди цікаво.

 

Наймолодші медалісти нашої збірної:

  • Олексій Лукашевич серед чоловіків. Стрибун у довжину із Дніпра мав 21 рік 48 днів, коли виграв чемпіонат Європи в приміщеннях 1998 в іспанській Валенсії, стрибнувши на 8.06м.

«Перед зимовим чемпіонатом Європи у Валенсії я навіть не мріяв про медаль. У ті часи мої результати не дотягували до першої трійки світових і навіть європейських топ-листів. Я їхав у Іспанію за досвідом, – згадує Олексій Лукашевич. – У нас часто кажуть, що чемпіонати Старого Світу в приміщеннях – це шанс для молодих атлетів. Я цей шанс використав сповна, не зважаючи на те, що в секторі Валенсії зібралися майже всі найсильніші стрибуни у довжину в Європі. Про те, що можна було б поборотися за медалі, я замислився вже після кваліфікації, яку несподівано для всіх закінчив на першій позиції, хоча і зі скромними 7.89м. А під час фіналу, на моєму боці вочевидь була й удача, адже у срібного і бронзового призера змагань я виграв лише один сантиметр. З іншого боку, кажуть, що щастить найсильнішим. Вочевидь, я таким і був на той момент (сміється), адже всі ми були в рівних умовах.

Я не так пам’ятаю сам старт у Валенсії, як те, що сталося після нього, коли цього ж вечора ми пішли з Олександром Багачем подихати свіжим весняним повітрям. Забрели на заправку, взяли каву і сіли поспілкуватися. З тієї розмови я багато чого почерпнув. «Ти приїдеш додому, – говорив Сашко, – почнуться інтерв’ю, святкування, урочисті зустрічі. Все це частина нашого життя. Але як тільки ти почнеш підготовку до нового сезону, забудь про цю медаль і ніколи не згадуй. Тренуйся так, ніби ти ніхто, і все, чого ти прагнеш добитися – ще попереду.» Всю кар’єру я дотримувався цього принципу, а зараз намагаюся навчити цьому і своїх вихованців».  

  • Анастасія Бризгіна серед жінок. У складі жіночої естафети 4х400м вона здобула бронзову нагороду в Белграді 2017 у віці 19 років 55 днів.
  • Втім, в індивідуальних дисциплінах наймолодшою призеркою залишається Юлія Левченко, котрій в тому ж Белграді вдалося також завоювати бронзу, але в секторі для стрибків у висоту з результатом 194см. В день фіналу киянці було 19 років 97 днів.

«Дуже важливо було зібратися і показати свій максимум на цей момент, – ділилася Юлія своїми враженнями у мікст-зоні Комбанк Арени одразу після виступу . – Доля першого й другого місця в нашому секторі були більш-менш прогнозовані, а ось у боротьбі за бронзову нагороду боротьба була досить жорстка. Я хоч і мала вже якийсь досвід міжнародних виступів, але присутність мого тренера Ірини Пустовойт зіграла неабияку роль. Вона на «раз-два» відкоригувала мій розбіг, а далі настав час проявити свій особистий характер, заспокоїтися, налаштуватися і стрибати в задоволення. У підсумку я зробила все, що могла на даний момент. Цим виступом насправді можна пишатися насамперед для самої себе. Більш того, на час мого виступу українська збірна ще не здобула жодної медалі на чемпіонаті в Белграді, тому мені дуже хотілося дати поштовх усій нашій команді. Це  неабияк мотивувало. А дієва мотивація – це чимала частина успіху».

Найстарші медалісти нашої збірної:

  • Ці вікові рекорди, як серед чоловіків, так і серед жінок нашої збірної були встановлені на минулому чемпіонаті Європи в приміщеннях в Глазго. У 2019-ому Андрій Проценко подолав висоту 2.26м і став срібним призером змагань, маючи за плечами 30 років 286 днів.

«До чемпіонату Європи 2019 в Глазго ми готувалися цілеспрямовано. Я був у непоганій формі, але космічних завдань ми тренером заздалегідь не ставили. Все, як завжди, – крок за кроком. Спершу пройти кваліфікацію, а далі – в бій. Якщо вийде, то за медалі, якщо пощастить – то і за найвищу сходинку п’єдесталу, – говорить Андрій Проценко. – Відверто, я не думав, що для потрапляння у фінал вистачить скромних 2.25м. Зимовий європейський сезон 2019 у нашому виді був, можливо, і не найсильнішим, але точно не найслабшим за останні роки.

Однак, так сталося, що під час кваліфікації я почувався набагато впевненіше, аніж під час фінальних змагань. Причин для цього було, принаймні дві. Насамперед, у кваліфікаційних стрибках мій розбіг був примусово обмеженим. Мені не вистачало місця для звичайної підбіжки, і я був змушений прилаштуватися до умов. На фінал наш сектор перенесли на інше місце. Збільшивши підбіжку, я автоматично збільшував швидкість розбігу, а впоратися з нею, перетворити з потенціалу в справжню катапульту на відштовхуванні я так і не зміг. Щоправда, для цього вже була інша причина. Того сезону я отримав нову пару шипівок. Ніби то і зручні, й почувався я в них краще, але, як з’ясувалося згодом, не зовсім вони мені підходили. Всю зиму я потроху «набивав» п’ятку, навіть не підозрюючи про це. Під час фіналу в Глазго я почав відчувати дискомфорт, а в останню спробу вклався так, що «відбив» п’ятку взагалі. Так що, розраховуючи на одне, довелося задовольнитися іншим. Результат 2.26м мене відверто розчарував, хоча сама медаль чемпіонату Європи, нехай і срібна, дуже потішила. А щодо віку… Дай Бог виступити в Торуні  – спробуємо встановити ще один віковий рекорд для збірної України.»    

 

  • Два роки тому Ольга Саладуха виграла бронзу жіночого потрійного стрибка на Commonwealth Arena з показником 14.47м у віці 35 років 274 дні. Цікаво, що Ольга є і найстаршою медалісткою свого виду за всю історію жіночого потрійного стрибка, який було включено до програми чемпіонатів Європи в приміщеннях з 1996 року.

14.47м в Глазго стали для Саладухи «зачарованою» позначкою, на якій Ольга приземлялася тричі під час фінальних змагань. Срібній призерці чемпіонату Європи в приміщенні донеччанка поступилася лише трьома сантиметрами.

«Кілька разів мені здавалося, що спроби були і кращі за 14.47м, але електроніка вперто висвічувала ті самі цифри, – ділилася враженнями Саладуха після старту. – Зламалася та техніка, чи що? (сміється). Втім, за відчуттями найвдалішою фінальною спробою була перша. Стрибок справді був досить далеким, але з невеличким заступом. Одразу захотілося будь-що боротися за золото чемпіонату. Можливо, це бажання було занадто сильним. Яка з медалей зимових чемпіонатів світу мені дорожче? Золота медаль Гетеборга 2013 була планованою й очікуваною. А тепер… Після всього пережитого задля повернення в сектор, третє місце в Глазго для мене особисто також на вагу золота. А щодо різниці між цими двома чемпіонатами… Знаєте, зараз я ціню кожен стрибок і просто «кайфую», коли виходжу в змагальний сектор.»

Наймолодші учасники від нашої збірної:

  • Богдан Бондаренко серед чоловіків, котрому під час виступу в італійському Турині 2009 було 19 років 188 днів.

«Успішні молоді атлети часто рвуться на головні старти сезону серед дорослих. Це має сенс, але потрібно зважувати будь-яку дрібницю, – згадував Бондаренко, коли ми складали його спортивну біографію для сайту Світової Легкої Атлетики. – Влітку 2008 я виграв свій другий чемпіонат світу серед юніорів і вже спробував смак дорослих змагань, але в листопаді підвернув ступню махової ноги. Для безпеки наклали гіпс, та користуватися милицями мені не занадто хотілося. То ж більше місяця я пересувався, стрибаючи на одній нозі. Тут, як кажуть лиха без добра не буває. Звісно, я так «підкачав» свою ногу для відштовхування, що вже під час першого зимово старту 2009 року встановив особистий рекорд, подолавши у Лодзі висоту 2.27м, що дозволило мені відібратися на чемпіонат Європи в приміщеннях.

Зараз я розумію, що моє бажання виступити в Турині було величезною помилкою. З кваліфікацією на висоті 2.27м я впорався досить легко. А вже у фіналі ледь «переліз» через 2.20м, воюючи не так з планкою, як із сильним болем у ступні. Мені потрібно було долікуватися, відновитися, підготувати м’язи та зв’язки до відповідних навантажень, а я піддався бажанню щонайшвидше влитися у дорослий спорт. Все це призвело до того, що восени 2009-ого я двічі лежав на хірургічному столі. Нікому не бажаю пройти через такий гіркий досвід. Нехай ліпше хтось навчиться на моєму.»

  • Ірина Геращенко вийшла в сектор для стрибків у висоту в Ґетеборзі 2013 у віці 17 років 357 днів.

«Ґетеборг – це був суцільний сплеск емоцій, оскільки багато чого дня мене відбувалося вперше. Я вперше вилітала за змагання у складі дорослої збірної, тому дивилася на все широко відкритими очима, вбирала будь-які дрібнички та деталі, спостерігала і вчилася усьому: від того, як ведуть себе досвідчені атлети на льотовищах, що роблять в літаках, як проводять час до старту, як розминаються і т.д. – згадує Ірина Геращенко. –  В Ґетеборзі наші розминочні приміщення були під манежем, і все ніяк не могла зрозуміти, як же так, що ціла арена знаходиться над нами і ось на цих дошках ми будемо виступати.

Втім, найбільший мій шок був від самого змагального сектора. Справа в тому, що цей манеж – це своєрідне «Лего», яке монтується під конкретний чемпіонат. Доріжки і сектори зібрали на наших очах за день до старту і так само на наших очах розібрали наступного дня після завершення змагань. Дуже зручна конструкція, але вкрай підступна, оскільки покриття лежить не на бетоні, а на дошках, від чого стає досить пружним. Досвіду виступів на так званому помісті, я не мала, тому і не могла збагнути, що зі мною відбувається. Мене «бовтало і метляло» з боку в бік і згори вниз, я не могла потрапити ані в покриття, ані в розбіг, ані у відштовхування. Мій стрибок був розібраний на запчастини (сміється). Кваліфікацію в Ґетеборзі я не пройшла, але здобутий там досвід став для мене безцінним.

Для мене було важливо, що моя тренер не тисла на мене, не вимагала чогось неймовірного. Для нас мав значення лише результат і досвід. Після мого виступу ми уважно спостерігали за змаганнями чоловіків, за подіями в інших секторах і робили свої висновки, які неабияк стали в нагоді під час моїх подальших стартів.

Звісно, особисто я була розчарована, що не потрапила до фіналу на своєму першому дорослому чемпіонаті, але в цілому я була у захваті від нього! Колосальний досвід і море емоцій від атмосфери змагань, легкоатлетичних зірок світового рівня навколо і навіть змагань для вболівальників, де я виграла стрибок в довжину з місця та отримала приз – це найяскравіші спогади про мій перший чемпіонат Європи в приміщенні».   

Найстарші учасники від нашої збірної:

  • Сергій Лебідь мав 33 роки 234 дні, коли стартував на дистанції 3000м в Турині 2009.

«У 2009-му я впевнено виграв зимовий чемпіонат України і вже хотів закінчити сезон, але інколи в спортивному житті в плани атлета втручається клич: «Потрібно допомогти команді!» І ти допомагаєш, – згадує свій старт в Італії Сергій Лебідь. –  Я погодився виступити в Турині, але під час останніх тренувань мене почала травмувати мікро-травма ноги. Однак на чемпіонаті я все одно налаштовувався на серйозну боротьбу. 2000м дистанції я контролював ситуацію, тримаючись у головній групі. Сили для спурту в мене залишалися, проте ледь темп забігу почав зростати, я одразу відчув біль у травмованій нозі. Ще протягом ста метрів я вагався і прислухався до себе, але потім прийняв рішення зійти з дистанції, аби уникнути більших ускладнень і серйозніших наслідків. І вік тут ні до чого. Кажете мені було 33? Я ніколи не дивився у календар. (сміється) Яка різниця, скільки тобі років. Якщо хочеш залишатися в спорті, до себе потрібно дослухатися завжди.»   

  • Тетяна Петлюк у віці 37 років 8 днів виступала на дистанції 800м два роки тому в Глазго.

«Мабуть, я ніколи про це вже не забуду. Пам’ятаю, стою на старті в Глазго, і чую оголошення по арені, мовляв у цьому забігові стартує найстарша учасниця нашого чемпіонату… Тетяна Петлюк… Я власним вухам не вірила. Як я? Як найстарша? Я ж себе відчуваю не більше, чим 25 (сміється), – згадує Тетяна свій виступ на останньому чемпіонаті Європи в приміщеннях. –  А якщо серйозно, то 2019 рік був дуже важливим у моїй кар’єрі. Оскільки я вже була віковою спортсменкою, мені поставили умову відібратися на чемпіонат Європи в приміщеннях, аби залишитися у складі національної збірної. Фізично і морально я була готова до виконання відбіркового нормативу, але тієї зими ніхто із сильних українських середньовичок не виступав на внутрішніх змаганнях, а бігти одній на час, до того ж швидкий час – завжди важко. На кожному зі стартів мені не вистачало кілька десятих секунди до нормативу, але у фіналі чемпіонату України я пішла ва-банк і все ж таки добилася своєї цілі.

Я чекала, що і в Глазго буде швидкий біг, але не так сталося, як гадалося. Задавати потрібний мені темп ніхто не збирався. Як результат, – я не вийшла до наступного кола змагань, але тим самим відкрила дорогу до півфіналу Олі Ляховій, котра у підсумку завоювала бронзову нагороду. Втім, повернення у збірну і виступ на чемпіонаті Європи в закритих приміщеннях додали мені чимало впевненості. Адреналін та емоції, котрі після довгої перерви я знову відчула на доріжці в Шотландії, підштовхнули мене продовжити свою спортивну кар’єру з прицілом на Олімпіаду в Токіо. І я зовсім не збираюся відступати від своєї мети».

Тепер, спостерігаючи за перебігом березневого чемпіонату Європи в приміщенні, хтось із вас окрім метрів, сантиметрів, секунд та сотих обов’язково зверне увагу і на вік наших спортсменів. Хтозна, можливо, і Торунь внесе певні зміни в перелік українських «вікових рекордсменів».

А вже у вівторок, 9 лютого чекайте на ще одну зустріч з рекордсменом чемпіонату Європи в приміщенні у наступному матеріалі із серії #Торунь2021.