Юрій Тумасов: спогади про інститут

156

У післявоєнні роки Київський державний  інститут фізичної культури працював у одній чотириповерховій будівлі (колишньому технікуму фізичної культури), в якій розміщувалися ректорат і деканати, громадські організації, навчальні аудиторії, а на першому поверсі навіть маленькі житлові кімнати, в яких разом з сім’ями мешкали декілька викладачів.

Нас – першокурсників – дуже цікавили та захоплювали кабінети анатомії, в яких зберігалися не тільки у заспиртованому вигляді окремі органи людини, але був і труп, препаруючи який упродовж року, ми назавжди запам’ятовували найменші подробиці побудови людського тіла. Анатомію людини ми вивчали під керівництвом чудових педагогів: О. Р. Радзієвського, П. З. Гудзя, М. Г. Рисєвої та завідувача кафедрою анатомії В. В. Колеснікова, доктора медичних наук, автора підручника для навчальних закладів.

Підвищеною увагою у нас користувалися лекції  і практичні заняття з біохіміі, які проводив академік Р. В. Чаговець, та з фізіології, які нам читав професор М. Я. Горкін. Він же раз на рік з успіхом проводив для студентів усього курсу сеанс гіпнозу. На практичних заняттях ми займалися з асистентом  В. Д. Моногаровим, який з часом також став професором і захистив докторську дисертацію.  Володимир Дмитрович захоплювався альпінізмом і майже до кінця свого життя  активно ним займався. За видатні сходження на найвищі гірські вершини світу йому було присвоєно звання Заслуженого майстра спорту СРСР.

Лекції з предметів для всього курсу читалися в актовому залі на першому поверсі. В будівлі студентського гуртожитку (де, до речі, студенти мешкали в кімнатах від чотирьох до десяти осіб, а в перші післявоєнні роки до 20 осіб), який знаходився у ста метрах від навчального корпусу, на першому поверсі була розташована їдальня, на другому — медсанчастина з терапевтичним та стоматологічним  кабінетами. Пам’ятаю  масажиста — унікального фахівця з чудовими руками. Він, незрячий, міг пізнати студента на дотик, навіть після тривалої перерви у відвідуванні.

На останньому поверсі розміщувалася гімнастична зала, де багатьма секретами розвитку фізичних якостей через гімнастичні вправи та технікою комбінацій на снарядах з нам и ділилися завідувач  цієї кафедри Б. Г. Сильченко та викладач В. О. Константінов. Вони же були чудовими сценаристами різноманітних масових гімнастичних постановок, які на свята розігрувалися на  Хрещатику, стадіоні або на площі перед стадіоном.

Поруч з навчальним корпусом були розташовані ігрові майданчики для волейболу, баскетболу, гандболу. Взимку вони перетворювалися на цілком пристойні поля для хокею, де з нами проводив практичні уроки знаний фахівець М. М. Балакін. Він же читав лекції і навчав нас майстерності гри в футбол. Навпроти гуртожитку містився гімнастичний майданчик з примітивними тренажерами, де займалися не тільки студенти, а й школярі з розташованих поряд  шести загальноосвітніх шкіл, у одній з яких я навчався.

Навпроти гуртожитку, на розі вулиць Червоноармійська (а нині Велика Васильківська) та Фізкультурна і в глибину до стадіону розміщувався побудований у 1936 році і схожий на довжелезний ангар Будинок фізкультури. В ньому були 25-метровий басейн з трампліном та 10-метровою вишкою для стрибків у воду (тут всі студенти проходили практику та складали іспити з усіх дисциплін кафедри плавання); зал для гімнастики та акробатики з відповідним набором снарядів; ігрові майданчики, «облямовані» біговими доріжками та п’ятьма-шістьма рядами сидінь для глядачів. Вхід у басейн був з вулиці Червоноармійської, а в інші спортивні об’єкти – з боку площі перед стадіоном. В глухій стінці Будинка фізкультури, яка виходила якраз на наш гуртожиток, були двері до приміщення корпункту всесоюзної газети «Совєтский спорт», де порядкував знаний у країні журналіст Борис Гопник.

У Будинку фізкультури проводилися навчальні заняття, тренування з видів спорту, республіканські змагання, ігрові турніри та урочисті спортивні заходи, включаючи новорічні свята й студентські бали. На початку 1960-х років старовинне, але ще цілком придатне для експлуатації приміщення згоріло. Тепер, за кілька десятків метрів від виходу зі станції метро «Олімпійська» в бік однойменного стадіону НСК височіє готель та підземний паркінг.

Легкоатлети інституту для тренувань упродовж року мали стадіон ім. М. С. Хрущова й невеликий затишний зал для занять зі штангою і різними обтяженнями, які були у внутрішньому дворику стадіону. Там же був міні диспансер для легкоатлетів, який очолював дуже фаховий лікар Є. П. Грибов. Він займався не тільки обстеженням здоров’я і лікуванням спортивних травм різної тяжкості, а й брав участь у процесі підготовки спортсменів, членів збірної команди країни.

Викладачі кафедри легкої атлетики під керівництвом З. П. Синицького та М. І. Виставкіна випустили друком посібник «Круглогодичная тренировка легкоатлета», в якій надавалися різноманітні рекомендації      про підготовку спортсменів, зокрема, і в зимовий період. Йшлося не тільки про тренування, а й про змагання взимку просто неба.

Щороку взимку навколо спортивного ядра стадіону заливалася ковзанка, на якій відпочивали кияни і тренувалися найсильніші ковзанярі України. Снігова покрівля з футбольного поля розчищалася і робили розмітку для бігунів. Біля секторів для метань обов’язково виставлялися грубки-буржуйки, приносилися мітли та гладилки й обов’язково пісок та ганчір’я. Ніякі примхи погоди не заважали молоді проводити дозвілля, беручи участь у змаганнях, які за великої кількості учасників проводилися іноді впродовж довгого часу. Мені якось розповів знаний фахівець легкоатлетичного спорту Григорій Верзун, на цей час Заслужений працівник фізичної культури та спорту України, про те, що він брав участь у міських змаганнях зі штовхання ядра з кількістю учасників 36 атлетів. Картина була дивовижна: розчищений сектор, навколо кучугури снігу, гаряча буржуйка, стрункі й сильні спортсмени в очікуванні своєї черги на спроби показати  найкращий результат.

З почуттям великої поваги до тих, хто її створив, згадую столярну майстерню, яка у 1950-1960-х роках була розташована на стадіоні. В ній під керівництвом завідувача кафедри легкої атлетики Зосими Петровича Синицького і його учня, згодом високо кваліфікованого педагога, доцента й хорошого тренера Миколи Олександровича Бєлиха студенти за нестачі вітчизняних дюраль алюмінієвих копій «Біла калитва» і цільнометалічних копій закордонного виробництва виготовляли тренувальні списи з дерева й ставили залізний наконечник. При цьому доводили списи до досконалих ваги, довжини і розміщення центру тяжіння. Вони часто ламалися при приземленні в землю, але успішно використовувалися на тренувальних заняттях і навіть на змаганнях.

Десятки виготовлених списів допомогли Синицькому підготувати цілу плеяду видатних спортсменів-списометальників, зокрема олімпійського чемпіона-1960 і бронзового призера Олімпійських ігор-1956 Віктора Цибуленка та бронзову медалістку Олімпійських ігор-1956 Надію Коняєву.

Зосима Петрович підготував велику групу тренерів і створив школу списометальників в Україні. Вихованці української школи успішно витупали на союзних і міжнародних змаганнях, багато разів піднімалися на п’єдестали пошани. Серед них Лідія Цимаш, Георгій Платонов, Володимир Айгустов, Віктор Аксьонов, Євгеній Графов (Київ), Валентина Еверт (Харків), Василь Єршов (Запоріжжя), Валерій Білан і Анатолій Жеребцов (Одеса), Олексій Чупилко (Миколаїв), Володимир Боркін (Донецька область).

От у таких умовах навчалися, жили і тренувалися майбутні легкоатлетичні зірки українського й світового спорту. Причому раділи мирному небу й можливості займатися улюбленою справою. А керували цією підготовкою у перші післявоєнні роки самовіддані вихователі молоді, високопрофесійні викладачі-тренери. Хочу з теплотою у серці назвати таких «метрів»: З. П. та З. О. Синицькі, М. І. Виставкін, А. Я. Коваленко, П. Т. Богачик, С. В. Левінштейн,  Г. Г. Крот, О. Ф. Бабкін та перших випускників кафедри, які стали працювати поруч зі своїми вчорашніми наставниками: А. Я. Яковцев, Ю. І. Карпюк, І. Ф. Леоненко, М. О. Бєлих, Р. В. Жордочко, В. В. Зайцев та їхні молодші колеги-вихованці кафедри.

Пишаюся тим, що всі, з ким я навчався на першому курсі спортивного факультету, після закінчення інституту залишилися працювати за спеціальністю тренер-викладач. Це говорить про те, що на відділенні легкої атлетики навчалися не випадкові люди, а ті, хто був глибоко відданий «Королеві спорту». Наші викладачі в групі – Сергій Володимирович Левінштейн, Зоя Олександрівна Синицька, Микола Олександрович Бєлих – змогли за чотири роки навчання сформувати зі студентів високо професійних спеціалістів. Вони навчили нас суміщати успішне навчання з активними учбово-тренувальними заняттями.

Видатний спортивний подвиг здійснив учасник п’яти Олімпійських ігор Володимир Голубничий (двічі чемпіон, срібний і бронзовий призер зі спортивної ходьби); двічі участь у Іграх брав Віктор Кампанієць (шосте і дев’яте місця з метання диска), Володимир Ситкін посів шосте місце зі стрибків у висоту на Олімпіаді-1956. Вони ж були багаторазовими чемпіонами й призерами країни. По одному разу вигравали чемпіонські звання країни Григорій Таран зі встановленням світового рекорду з бігу на 3000 метрів з перешкодами, Жанна Безручко в складі естафетної команди 4х100 метрів і Валентина Шапкіна з п’ятиборства й ще двічі посідала другі місця.

П’ятеро одногрупників досягли успіхів у підготовці спортсменів високого рівня і їм було присвоєне звання Заслуженого тренера України (Семен Кіперштейн, Микола Шапкін, Віталій Шабленко, Володимир Голубничий та мені, Юрію Тумасову). Директором найкращої ДЮСШ (Київ) в країні був Микола Шапкін, завідувачем кафедри фізвиховання одного з найпрестижніших вузів країни, КПІ, був кандидат наук Григорій Таран.

Ці спогади – маленька частинка історії інституту, який був організований у 1930 році в Харкові і отримав першу назву Державний інститут фізичної культури України. У 1944 році він був переведений у Київ з назвою Київський державний інститут фізичної культури, а нині має назву Національний університет фізичного виховання і спорту України.

Кафедра легкої атлетики на всіх етапах реорганізації посідала лідируючі позиції в учбовому процесі, підготовці спортсменів міжнародного рівня – студенти й випускники інституту/університету 14 разів вигравали звання олімпійських чемпіонів і 17 разів були призерами Ігор. У березні 2012 року під час відкриття Зали слави на той момент ще Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій, присвяченому її 100-річчю, до списку 12 видатних спортсменів були включені Сергій Бубка й Володимир Голубничий.

З легкої атлетики було зроблено багато наукових розробок, захищено кандидатські й докторські дисертації. Викладачі кафедри очолювали і продовжують очолювати КНГ по групам видів легкої атлетики. Після реорганізації вона стала Кафедрою легкої атлетики, зимових видів спорту й велосипедного спорту.

У 2017 році колективом авторів у кількості 29 осіб під загальною редакцією Володимира Ілліча Бобровника, Сергія Петровича Совенка й Андрія Васильовича Колота був виданий підручник «Легка атлетика» (підручник було видано за кошти ФЛА міста Києва та за підтримки її президента Віктора Грінюка. – прим.авт.)

. У ньому всебічно висвітлена історія та стан розвитку легкої атлетики, представлено матеріали, які стосуються сучасної системи змагань, змагальної діяльності та основ підготовки легкоатлетів; докладно описано техніку та методику навчання видів легкої атлетики, побудови тренувального процесу спортсменів та правил змагань; розкрито медико-біологічні основи спортивної підготовки жінок у легкій атлетиці; викладено основи використання засобів легкої атлетики в системі фізичного виховання та оздоровчих заходів.

Зараз готується до друку підручник українською мовою. І я, як Почесний член ФЛАУ, прошу підтримати всіх прихильників легкої атлетики видавництво необхідного для підготовки фахівців і розвитку легкоатлетичного спорту в Україні посібника.

Юрій ТУМАСОВ, Заслужений працівник фізичного виховання і спорту України, студент 1955-1959 років