Третя частина інтерв’ю с президентом ФЛАУ Ігорем Гоцулом, в якому він відповідає на запитання, пов’язані з останніми публікаціями та заявами окремих осіб. За наступними посиланнями – перша та друга його частини.
– … Позаминулого року в «бюджетну ніч» разом з моїми колегами, в тому числі президентом НОК України Сергієм Бубкою, ми проводили в парламенті, захищаючи інтереси спорту. В результаті наших зусиль в бюджеті Міністерства молоді та спорту з’явилася додаткова стаття на виплати провідним тренерам України. За рахунок цього нам вдалося в рази збільшити зарплатні тренерам, які успішно працюють зі збірними командами України. В бюджеті 2018 року цю статтю збережено. Я був серед тих, хто відстоював і реалізував збільшення норм на проживання і медичне забезпечення. Серед тих, хто відстоював збільшення призових виплат спортсменам. Все ці нововведення вдалося впровадити в життя. І їх перелік можна продовжувати. Мені не соромно за те, що зроблено. Хоча в той же час я з сумом можу констатувати, що можна було зробити набагато більше. Ми могли б бути більш ефективними, якби не такий жорсткий опір ретроградів і осіб, які паразитують на спорті.
– На скільки зараз можна говорити про успішність або неуспішність експерименту?
– На цей процес можна дивитися з двох позицій: з точки зору здорового глузду і з точки зору чиновника. З позиції здорового глузду цей експеримент абсолютно успішний. Чому я так вважаю. Перше – федерації чудово з ним впоралися. Чи розуміли ми те, з чим нам доведеться мати справу? Можна сказати, що розуміли, але все-таки повною мірою не усвідомлювали, на скільки буде важко. Тому що українське законодавство, яке регулює галузь, у багатьох питаннях суперечливе, забюрократизоване, «совкове» за своєю сутністю. Будь-які дії можна трактувати по різному, через що завжди є якесь підґрунтя для претензій з боку контролюючих органів. Але навіть будучи затиснутими в ці тиски різного боку обмежень, всі федерації чудово впоралися з завданням. Не було зірвано жодного заходу, всі змагання пройшли на дуже гарному рівні, а частіше за все ефективніше ніж тоді, коли вони проводилися через «Укрспортзабезпечення». У переважній частині витрати зараз зменшилися у порівнянні з часами, коли вони закладалися через «Укрспортзабезпечення».
Ще один момент – федерації отримали можливість для більш швидкого маневру в прийнятті рішень і, відповідно, підвищення ефективності своєї роботи. Візьмемо приклад нинішньої весни. Зрозуміло, що у другій половині березня і тим більше на початку квітня всі федерації планували свої основні збори проводити в Україні. Але погода розпорядилася інакше. І потрібно було в терміновому порядку міняти рішення, переносити збори, передомовлятися. Федерації, які діяли в умовах експерименту, змогли це зробити швидко. Ті, хто працював через «Укрспортзабезпечення», опинилися в дуже складній ситуації.
Ще один важливий момент, психологічний. Тренери і спортсмени відчули іншу ступінь свободи, відчули себе шанованими людьми. Часто спілкування з «Укрспортзабезпеченням» – це спілкування, яке відбувається в тому числі з приниженням людської гідності, в позиції постійного поклону, коли тренер мусить розповідати чиновнику, який нічого не розуміє в спорті, про те, чому саме спортсмен «А», а не спортсмен «Б», має їхати на збори чи на змагання. Чому ці збори мають відбуватися в одному місці, а не в іншому. Я починав свою кар’єру судді національного рівня в 1982 році. І мій перший досвід спілкування з «Укрспортзабезпеченням» був наступним. В тій самій споруді, що і зараз, приблизно з тим самим ремонтом, я стояв у черзі до загратованого віконця каси для отримання своїх суддівських грошей. З того часу минуло 36 років, і в підходах роботи цієї структури нічого не змінилося. Так само спортсмени, тренери, судді мають прийти в касу, до того самого загратованого віконця, простояти в черзі, щоб отримати свої гроші. Інколи це значні кошти (призові за перемогу на чемпіонатах світу, тощо), інколи – відносно не великі. І наше доблесне «Укрспортзабезпечення» вимагає, щоб всі спортсмени і тренери особисто приїжджали до Києва і, простоявши в черзі, отримали в касі свої гроші. Причому інколи сума, яку вони мають отримати, порівнянна з сумою, яку витратять на проїзд, і яку їм ніхто не компенсує. І у нас є багато сум, які належать до виплати, але не виплачені. Тому що люди або приїжджали, і не змогли їх отримати (чиновник був зайнятий, в нього боліла голова тощо), або вважають для себе такий процес принизливим. А експеримент – це повага до спортсмена та тренера.
Що стосується бюрократичного погляду. Якщо дивитися об’єктивно, то також можна говорити про успіх. Все рухається, все відбувається вчасно, без якихось катаклізмів. Робота в експерименті знаходиться під прицілом різних контролюючих органів, які постійно перевіряють, і які наразі не знайшли жодних порушень, згідно з якими можна було б сказати, що гроші вкрадені, кудись зникли, або щось зроблено всупереч інтересів спорту чи спортсменів. Але задля об’єктивності треба говорити про те, що все одно є якісь претензії. Вони пов’язані з проведенням зборів, закупок, тих чи інших заходів. А далі вже включаються трактування. Я і та велика кількість людей, які підтримують експеримент, вважають, що такі порушення пов’язані з недосконалим законодавством. До нього просто потрібно внести певні зміни, щоб в майбутньому уникнути різних непорозумінь. Противники експерименту будь-які такі речі намагаються підняти на прапор, все повернути назад і за допомогою цього повернути весь спорт в стійло «Укрспортзабезпечення».
– Як ви сприйняли те, що на чемпіонаті світу в Бірмінгемі вперше за довгі роки українські легкоатлети залишилися без жодної нагороди? Чи свідчить це про кризу української легкої атлетики?
– Якщо відверто, сприйняли дуже болісно. Це сигнал, що потрібно працювати ще жорсткіше і чіткіше, аби легка атлетика рухалася вперед. Але з іншого боку не можна сказати, що цей результат був зовсім вже неочікуваним. Зрозуміло, що в кризі знаходиться не лише легка атлетика. В ній знаходиться весь український спорт та, за великим рахунком, вся країна. В країні дуже велика кількість проблем, а спорт є частиною країни.
Які б я виокремив складові того, що ми маємо такий результат. Перше – тривалий час у нас розвалювалася спортивна інфраструктура, і це ні для кого не новина. 1986 року, після вибуху в Чорнобилі, багато коштів з різних галузей було переорієнтовано на усунення наслідків катастрофи – будівництво «чорнобильських селищ», інші речі. З того часу на території сучасної України припинилося будь-яке будівництво чи реконструкція спортивних споруд. За виключенням декількох виключень, ця ситуація залишалася незмінною аж до минулого року. Це дуже гостре питання, яке дуже болісно б’є по спорту і лежить за межами компетенції ФЛАУ.
Минулого року було чотири основних об’єкти, на яких проходило легкоатлетичне життя – стадіони в Луцьку та Кропивницькому і манежі в Сумах та Запоріжжі. Звертаю увагу, що три з цих чотирьох об’єктів – приватні. І два з них, в Луцьку та Кропивницькому, з’явилися лише завдяки зусиллям Федерації легкої атлетики України, вмінню її керівництва переконати власників футбольних клубів і цих споруд інвестувати в легку атлетику. Це не результат роботи держави, це виключно наші сили і авторитет. Але ФЛАУ не може замінити собою країну. В жодній країні світу федерація і приватний бізнес не перекривають повною мірою необхідну кількість спортивної інфраструктури. Тому ФЛАУ робить все, навіть більше того, що має робити федерація, аби легкоатлетична інфраструктура в Україні розвивалася, і вона розвивається – прикладів достатньо.
Реальні зміни в країні щодо цього відбулися минулого року з початком функціонування програми Державного Фонду регіонального розвитку. І ми активно працюємо над тим, щоб в ній були присутні легкоатлетичні проекти, щоб кошти, які виділяються на легкоатлетичні об’єкти були з розумом і адекватно використані, щоб це були сертифіковані спортивні споруди. Але це неможливо зробити швидко, адже проблеми накопичувалися роками, і ми їх ще довго будемо вирішувати.
Другий момент, про який також треба говорити – проблема мотивації, від’їзду та старіння тренерських кадрів. Задля її вирішення ФЛАУ проявляє дуже серйозну ініціативу, робить достатньо багато. Але тут ми також не можемо замінити собою країну. Існуюча система ДЮСШ не мотивує тренерів до професійного зростання. Низька зарплатня і зрівнялівка в зарплаті підштовхують тренерів до переходу в інші галузі, або ж до від’їзду за кордон. І це також фактор, який накопичувався десятиріччями, і зараз він нас наздоганяє.
Ще один дуже важливий фактор, про який в голос, мені здається, ніхто жодного разу не говорив. Декілька років тому ми почали жорстку та безкомпромісну боротьбу з допінгом. За останні декілька десятиліть в країні сформувалася окрема, ціла категорія тренерів-фармакологів. Було дуже багато втрачено в методиці тренувального процесу, засобах відновлення, тощо. В багатьох випадках на заміну цьому прийшла фармакологія і, нажаль, дуже часто це була заборонені фармакологія та заборонені методі, які власне і є допінгом.
Має пройти час, щоб тренерські кадри повернулися до роботи у правильному напрямку. І ми зараз дуже активно працюємо над тим, щоб не лише боротися з допінгом шляхом заборон, але й щоб озброїти наших тренерів новими знаннями і вміннями. Наразі Федерація легкої атлетики України запускає дуже масштабну програму з підвищення кваліфікації тренерів, яка має отримати розповсюдження у всіх без винятку територіях України.
Подібні процеси очищення проходили багато країн. Фахівці легкої атлетики пам’ятають період в декілька років повного провалу британських легкоатлетів, як слабко виглядали 10 років тому польські атлети. Але країни, які пройшли через такий період очищення, які вірно обрали стратегію, які зуміли повернутися до витоків легкої атлетики – вони зараз фаворити, і ми також маємо пройти цей шлях.
– На скільки для вас важлива посада в Міністерстві і що вас може змусити відмовитися від неї?
– Я не одноразово говорив про те, що абсолютно не тримаюся за міністерське крісло. Цьому є декілька причин. Перша – в моїй системі координат посада першого заступника Міністра не вища за посаду президента ФЛАУ. Другий момент пов’язаний з тим, що, на щастя я затребуваний, мені є чим займатися в житті, і я не збираюся боротися за посаду заради посади. Чесно кажучи, інколи вона мене обтяжує. Тому що український спорт, незважаючи на всі зміни, які відбулися останнім часом, незважаючи на ті позитивні моменти, про які ми говорили, залишається в кризі і є заручником радянської системи спорту з усіма випливаючими наслідками. І через це я розумію, що, працюючи в Міністерстві, волею неволею приймаю на себе частину негативу, пов’язаного з цими моментами, прибічником яких я ніколи не був.
Але я розумію й інше – в мене є зобов’язання перед справою, якій я служу. В мене є зобов’язання перед людьми, які мені довірилися. В мене є зобов’язання перед самим собою – довести до розуму задумки, реалізувати починання, направлені на розвиток українського спорту.
