#Торунь2021: Валерій Борзов: «Я перемагав, стартуючи з однієї руки»

Черговий матеріал проекту ФЛАУ #Торунь2021 сьогодні «пірне» до глибокої історії. Нагадаємо, що всі попередні статті циклу:

1. Вони кували не лише золото або всі медалі збірної України на чемпіонатах Європи в приміщеннях
2. Вік не має значення чи най…най…най… збірники України на чемпіонатах Європи в приміщенні
3. Українець Іван Гешко серед чинних рекордсменів чемпіонатів Європи в приміщеннях
4. Іван Гешко: «Я не боявся, що мене з’їдять іспанці» (+відео)

стосувалися виступу українських легкоатлетів на чемпіонатах Європи в приміщеннях з 1994 року, коли вітчизняна Королева Спорту вже була представлена на міжнародній арені незалежною командою.

Проте, ми не могли і не права обійти увагою ще один унікальний історичний рекорд, який належить українському спринтерові Валерію Борзову. Виступаючи на семи чемпіонатах Європи в приміщеннях на найкоротшій дистанції першостей у складі збірної СРСР, Валерій Пилипович здобув 7 золотих нагород, і насьогодні є абсолютним рекордсменом серед чоловіків за кількістю перемог на зимових чемпіонатах континенту. Заради справедливості, зазначимо, що серед жінок першість у цій категорії утримує штовхальниця ядра із колишньої Чехословаччини Гелена Фібінгерова, на рахунку якої 8 золотих медалей чемпіонатів Європи в приміщеннях.

Всі перемоги Валерія Борзова на чемпіонатах Європи в приміщенні:

Втім, Валерію Борзову належить ще одне досягнення, котре не вдалося перевершити жодному спринтерові з 1970 року! Яке саме? Про це і не тільки в бесіді з легендою світового спринту просто зараз.

Валерію Пилиповичу, 7 стартів на чемпіонатах Європи в приміщеннях – 7 золотих медалей. Навіть, не беручи до уваги всі Ваші перемоги на літніх континентальних першостях та Олімпійських Іграх, цього було б цілком достатньо, аби стати справжньою легендою світової легкої атлетики атлетики. Невже для Вас все було так просто і легко? Адже на самий перший в історії чемпіонат Старого Світу в манежі ви потрапили 20-річним хлопчиною. І навіть якщо за пів року до цього Ви вже встигли відзначитися яскравою перемогою на літньому чемпіонаті Європи, мені чомусь не дуже віриться, що в ті часи молодому українському обдаруванню було легко пробитися до збірної Радянського Союзу.

У цьому випадку я просто вимушений повернутися спогадами ще до літнього чемпіонату СРСР, який відбувався у Києві під проливним дощем. Думаю, що того дня й відбулося справжнє хрещення тоді ще звичайного юнака, але у майбутньому успішного легкоатлета, який разом із наставниками Валентином Петровським та Борисом Войтасом вчинив справжню революцію у світовому спринті з точки зору тренувальної методики.

Саме перехід на наші науково обґрунтовані спеціалізовані тренування і дав мені можливість перемогти на першому в історії чемпіонаті Європи в приміщеннях. Це був перший, але, вочевидь, суттєвий і досить прогресивний результат авторської школи спринту Петровський-Борзов-Войтас.

Спринтерські змагання у приміщеннях – це своєрідний екзамен на майстерність низького старту та стартового розгону. 50-60м – занадто короткі дистанції. На них особливо не розбіжишся і не пограєш швидкостями.

Я був так званим «важким» спринтером, але моєї потужності цілком вистачало для перемог на усіх семи зимових чемпіонатах Європи, на яких я виступав.

Якими були особливості Вашої підготовки до головних стартів сезону в приміщеннях?

Боюсь вас розчарувати, але до чемпіонатів Європи в приміщеннях ми взагалі ніколи не готувалися спеціально. Кожного року ми планували лише один пік спортивної форми – літній. Взимку я завжди виступав, як кажуть, під чималими навантаженнями. Єдине, що ми собі дозволяли – це тижневий відпочинок перед головним стартом. Але це не означає, що я цілий тиждень байдикував! Ми просто скидали об’єми та спомалювали інтенсивність робіт. І навіть у цьому випадку рівень моєї готовності дозволяв мені летіти на Європу, відчуваючи явну перевагу над суперниками.

Навіть перед самим першим зимовим чемпіонатом Європи у Відні? Невже навіть тоді Ви не боялися програти?

Справа в тому, що я мав особливу тактику не лише фізичної, а й психологічної підготовки. Ані я, ані тренер, ми ніколи не ставили за мету – перемагати. Першою нашою ціллю завжди було потрапляння до фіналу. Для спортсмена, особливо добре підготованого, така ціль є більш комфортною з психологічної точки зору.

А вже у фіналах я відпрацьовував свої власні установки. Враховуючи що старт на 60-метрівках є чи не найважливішим у досягненні високого результату, я перевіряв на ньому свої чергові аутогенні налаштування чи усілякі біомеханічні експерименти. Один із чемпіонатів Європи в приміщенні я виграв, стартуючи з однієї руки.     

Впевнена, що прихильники легкої атлетики знають чимало нюансів Вашої кар’єри, але про цю мало хто чув.

Я з тих спортсменів, хто завжди був у пошуку новинок і різних варіантів, які могли б покращити результат. Старт з однією руки був одним із моїх експериментів. Пам’ятаю, судді не знали тоді, що зі мною робити, адже в правилах такий варіант не був прописаний. Ніби то і порушення немає, і старт нестандартний (сміється).

Як ви прийшли на те, аби випробовувати саме такий старт?

Низький старт – це положення, що має чотири опори. При цьому ноги в колодках – на різних позиціях, а руки – на одній лінії. Ось я і розмірковував, чи можна якось викрутитися із цієї ситуації. З одного боку трьохопорний низький старт був більш правильним з точки зору біомеханіки, адже в цьому випадку махова нога й махова рука йдуть одна проти одної і не створюють дисбаланс. А з іншого боку, це положення не досить стійке, тому в мене воно викликало чимало побічних думок, які зовсім не потрібні на старті. Але тоді я міг собі це дозволити, бо знав, що сильніший за своїх суперників щонайменше на цілу голову.

Вам подобалося грати в «кішки-мишки»?

Насправді мені просто подобалося виступати взимку. Глядачі, реакції, нервові напруження, азарт – це все так близько до тебе! На стадіоні відчуття зовсім інші. На зимові чемпіонати Європи я завжди їздив, аби на повну відчути спринтерський спектакль і безпосередньо взяти у ньому участь.  

У 1972 році Ви стали дворазовим Олімпійським чемпіоном, вигравши у Мюнхені обидві спринтерські дистанції 100 і 200м. Вряди годи, після таких тріумфів атлети починають ігнорувати зимові старти, пояснюючи це тим, що їм після таких навантажень потрібно більше часу на відпочинок, відновлення, заліковування травм, тощо. Але Ви… Ви наполегливо продовжували «бомбардувати» чемпіонати Європи в приміщеннях, здобувши на них ще чотири «золота». Чому?

По-перше, в спринті є таке суто професійне розділення спринтерів на стартовиків, дистанційників та універсалів. Дистанційник – це той, кому потрібно «розкочегаритися» по дистанції, тому 60м – це для них занадто коротко. До речі, яскравий тому приклад – Усейн Болт. Стартовики – це ті, кому добре вдається старт, але вони не можуть цю швидкість підтримати. Наприклад, Саша Корнелюк (прим. автора – срібний і бронзовий призер чемпіонатів Європи в приміщеннях з бігу на 60 метрів 1972 та 1974 років відповідно) – це людина старту. А Борзов – це універсал (сміється).

По-друге, багато чого залежить від індивідуальних підготовчих стратегій. Для мене особисто виступи на чемпіонатах Європи в приміщеннях були просто мірилом якості роботи, яку ми виконали взимку. Скажімо так, –  дуже показове і ефективне контрольне тренування, але на більш високому й відповідальному рівні. Так чому б і ні?

А й, справді, чому б і ні, якщо всі Ваші «контрольні тренування», як Ви їх називаєте, закінчувалися дуже впевненими і комфортними перемогами. Крім останнього… Тоді в іспанському Сан-Себастьяні Ви виграли лише одну соту секунди у шведа Хрістера Ґарпенборга.

У 1977 році я потроху почав переходити до фази завершення спортивної кар’єри. Моя функціональна готовність вже була значно нижчою, аніж в попередні роки. Пов’язано це було насамперед з кількістю накопичених травм. Через них я вже не міг виконувати потрібний об’єм інтенсивної та гострої бігової роботи, а можливості відновлення і лікування в ті роки були дуже далекими від сучасних.

З іншого боку, я ніколи не їхав на змагання, якщо бачив, що зовсім до них не готовий. Перед стартом в Сан-Себастьяні я відчував, що ще можу позмагатися, хоча підсвідомо і розумів, що цей зимовий чемпіонат Європи може стати для мене останнім.

Валерію Пилиповичу, аби не закінчувати на такій ностальгічній ноті, підкину Вам ще один приємний статистичний факт. Вигравши зимову першість у Відні у віці 20 років 175 днів, Ви до цього дня залишаєтеся наймолодшим чемпіоном Європи в приміщенні з бігу на 60м серед чоловіків. За останні десятиріччя на нашому континенті з’являлося чимало молодих спринтерських зірок, але покласти на лопатки всю Європу в жорсткому чоловічому спринті в такому юному віці ще нікому не вдалося. Як Ви гадаєте, чому?  

Ніколи над цим не замислювався, оскільки навіть не знав, що й дотепер залишаюся наймолодшим переможцем свого виду. За себе ж можу сказати, що я був доволі «раннім», адже і перший літній чемпіонат Європи в Афінах у 1969 році я виграв ще у юніорському віці. Ми з тренерами заклали чудову загальну та спеціальну бази, а починаючи з 1968-ого року ця підготовка почала нарешті виливатися у стрімкий прогрес.

Вас тоді ніхто не застерігав, мовляв, не поспішайте, не форсуйте події?!

Були й такі. Були й інші, ті, хто говорив, що я нічого не роблю і мало тренуюсь, а тому намагалися мене затягти на централізовану підготовку. Тоді мені чимало довелося і пояснювати керівництву збірної, й ставити їм досить незручні запитання. «Який сенс, – запитував я їх, – переходити на ваші тренувальні плани, якщо наша методика є вочевидь дієвішою і дає мені можливість вигравати у решти в одні ворота»? Після кількох тестувань на загальних учбово-тренувальних зборах, керівники збірної СРСР зрозуміли, що правда на моєму боці. Потім мене запрошували хіба що на тренування естафетної команди.

Правда, кликали ще перейти в Динамо, але я ні за що не змінив би свого тренера! Думаю, мої результати в спорті красномовно говорять по те, що з вибором я точно не прогадав.