Володимир Голубничий: Кавалер Срібного Олімпійського ордена

Міжнародний олімпійський комітет у 1974 році заснував Олімпійський орден трьох ступенів (золотий, срібний та бронзовий), щоб  нагороджувати тих, хто має особливі заслуги перед олімпійським рухом. З того часу серед його кавалерів бачимо прізвища видатних політичних, урядових, а трапляється і  релігійних діячів — осіб, які тим чи іншим чином сприяли всебічному розвитку світового олімпійського руху. А от власників олімпійських медалей серед них зовсім небагато. Адже  медаль чемпіона чи призера Ігор сама по собі є найвищою спортивною відзнакою. Проте і серед атлетів трапляються кавалери Олімпійського ордена, якщо такі спортсмени відзначилися й справді вражаючими спортивними досягненнями, які посприяли розширенню поняття про людські можливості, та вписали в історію свого виду спорту нову вражаючу сторінку. Ця наша ромова про одного з таких спортсменів, який першим у незалежній Україні став  таким кавалером...
 
ДО 100-РІЧЧЯ І СУЧАСНИХ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР
 
З 1994 року світова спортивна громадськість почала готуватися до 100-річчя заснування  перших сучасних Олімпійських ігор, які у 1896 році приймали Афіни. Федерація легкої атлетики України (ФЛАУ) не стала винятком. Було вирішено визначити найкращого спортсмена (а кандидатів на такий титул набралося чимало) через опитування тренерів, спортсменів, журналістів, керівників різних спортивних підрозділів. Загальна думка була на боці сумчанина Володимира Голубничого (спортивна ходьба на 20 км).
 
Відповідний лист про бажане нагородження Голубничого Олімпійським орденом був складений і відправлений на адресу тодішнього президента  ІААФ пана Прімо Небіоло, який був членом виконкому МОК. Він дав згоду на підтримку. Після цього були підготовлені всі необхідні документи і НОК України відправив їх до штабу МОК. У червні 1996 року МОК прийняв рішення про нагородження Володимира Степановича Голубничого Срібним Олімпійським орденом. Таку нагороду в Україні вручали вперше!
 
Ще через чотири роки – у 2000-му – ІААФ визнала пана Голубничого найкращим спортсменом ХХ сторіччя зі спортивної ходьби на 20 км.
 
Нагадуємо про це тому, що 2 червня у Володимира Степановича – день народження. Замість стандартних вітань, хотілося б розповісти про декотрі подробиці його спортивного, тренерського та громадського життя. Тим більше, що він далеко не пересічна  людина, діяльність якої не лише на доріжках стадіонів світу, а й у рідному місті та в Україні в цілому посприяла появі більш ніж вагомих і корисних здобутків.
 
ЖИТТЯ ЗВИЧАЙНЕ ТА СПОРТИВНЕ
 
Володя Голубничий народився у Сумах 2 червня 1936 року, а отже, належить до людей, які потрапляють  під визначення «дитина війни», я б додав — II світової війни. І з цього приводу хочу навести один епізод із його дитинства, який згодом ледь не став на заваді його спортивного майбутнього.
 
У часи німецької окупації (1941-1943 роки) хлопчик Вова поруч з рідною мамою не один раз тупцював по шляхах, які приводили городян-сумчан до навколишніх сіл. Там вони намагалися обміняти звичайні речі, залишки від кращого до воєнного життя, на якійсь харчі. І це була єдина надія хай і на півголодне але – виживання... В одній з таких «подорожей» хлопчик наразився на удар по животу солдатським чоботом. До наслідків цього випадку ми ще повернемося. А поки наголосимо на тому, що і хлопчику, і його мамі пощастило дожити і до визволення Сум і до закінчення тієї війни.
 
Так сталося, що через сімейні обставини Володя, по закінченні семирічки (1952 рік), став працювати на заводі всесоюзного підпорядкування учнем слюсаря-ремонтника в механічному цеху. (У ті часи стати до роботи дозволялося з 14 років. А в часи війни до заводських верстатів ставали й 10-12-річні діти. Їм  влаштовували підставки, щоб вони могли дотягуватися до верстатів й допомагати дорослим виготовляти зброю для фронту).
 
При заводі діяла вечірня школа робітничої молоді, де Голубничий  продовжив навчання у восьмому класі. Окрім того тут, як і на всіх тодішніх великих підприємствах, працювали інструктори-методисти, які відповідали за організацію та проведення фізкультурно-масових заходів, а пізніше і виробничої гімнастики, заводських спартакіад. Вони ж  комплектували збірні команди виробництва з різних видів спорту для участі у міських змаганнях.
 
Фізично розвинений підліток, який понад усе полюбляв різноманітні змагання, охоче випробував себе у різних видах спорту, проте перевагу віддавав саме лижним перегонам. Адже у Сумах, де зима характерна тривалим сніжним покриттям, люди віддавали перевагу саме такому дозвіллю. Зрештою, Володимир почав відвідувати регулярні тренування лижників. А по весні, тренер, щоб не переривати тренування, познайомив його зі спортивною ходьбою — одним з технічно складних видів легкої атлетики. Він побачив у хлопці вроджене вміння швидко освоювати техніку рухів і невгамовне бажання бути найкращим.
 
У ті часи спортивна ходьба набула в Україні популярність. Її лідерами були: Іван Ярмиш (шосте місце на Олімпійських іграх у Гельсінкі в 1952 році), Олександр Штанєв, Володимир Маєвський, Валентин Гук (усі – призери чемпіонатів СРСР). Через три роки Володя Голубничий зустрінеться з ними на змаганнях.
 
СПОГАДИ ЗІ СТУДЕНТСЬКИХ РОКІВ
 
Моє знайомство з Володею почалося у 1955 році під час вступних іспитів на престижний спортивний факультет КДІФК (тепер — НУФВіС України). Більшість абітурієнтів уже мали республіканські юнацькі нагороди, або й звання чемпіонів України. Серед легкоатлетів це стосувалося того ж таки Володимира Голубничого та Володимира Ситкіна (стрибки у висоту). І хоча у студентському середовищі ніхто про свої спортивні здобутки не розпатякував, проте всі знали, хто ким є. Достатньо сказати, що згодом з нашої навчальної групи чемпіонами республіки ставали також: Віталій Шабленко (ядро), Віктор Компанієць (диск), Валентина Шапкіна (п'ятиборство), Жанна Безручко (спринт), Григорій Таран (стипль-чез)…
 
Усі першокурсники потроху втягувалися у навчання та у тренувальні навантаження на обов'язкових заняттях ПСМ (підвищення спортивної майстерності). До речі, участь у ПСМ не відміняла наступні індивідуальні тренування.
 
А от характер між особових взаємин та пізнання «хто ким є?»  вироблялися під час виїздів на сільгоспроботи; при підготовці та участі у спортивних парадах, які проводилися на честь державних свят; під час колективних зустрічей Нового року, які відбувалися у Палаці фізкультури; під час звичайних дружніх посиденьок у гуртожитку (вул. Фізкультурна, 1).
 
Сьогоднішній молоді складно уявити, що у ті часи у студентському гуртожитку працювало одне провідне радіо, а у кращому випадку — радіоприймач. Тож можете собі уявити нашу реакцію на такий святковий подарунок Володі Голубничого. Він, на преміальні за встановлення світового рекорду з ходьби на 20 км, купив магнітофон «Дніпро» і встановив його у найбільшій кімнаті  гуртожитку, де проживало 30 осіб. Це стало справжньою культурною подією у нашому житті. Магнітофон голосно звучав на весь гуртожиток. А те, що доводилося частенько склеювати магнітну стрічку, не заважало нашим веселощам.
 
Зрозуміло, що навіть високообдаровані атлети зі знічев'я рекорди світу не встановлюють. Тому подумки повернімось до 1953-го року, в якому Голубничий вступав до Школи тренерів (яка працювала при КДІФКу) на лижне відділення. От саме тоді мудре і тактичне втручання Зосими Петровича Синицького посприяли тому, що Володимир почав удосконалювати свою спортивну майстерність саме зі спортивної ходьби, а не з лижних перегонів.
 
(Зосима Петрович Синицький — з 1935 по 1990 роки - завкафедрою легкої атлетики КДІФКу. Знаний організатор масового легкоатлетичного спорту та спорту вищих досягнень в Україні, справжній гуру з підготовки фахівців з легкої атлетики).
 
Навчання у стінах профільного вишу, тренування на одному стадіоні з лідерами республіки та країни, власна наполегливість і бажання вдосконалюватися, зробили можливим такий факт: під час участі у своєму першому чемпіонаті України (1955 рік), Голубничий здобув перемогу й спромігся встановити рекорд світу з ходьби на 20 км — 1:30.02,8.
 
А щодо лижних перегонів, то цим видом спорту у нас керував Василь Іванович Шибакін — справжній ентузіаст зимових видів, людина, педагогічно обдарована, здатна навчити мистецтву лижного спорту навіть уродженця Африки. Наприкінці січня 1956-го року, коли настав час складати заліки та виконувати контрольні нормативи, вся наша група успішно впоралася з заліками з техніки бігу, швидкісного спуску, стрибків з трампліна. Залишалось витримати тільки лижні перегони на 10 км. Та в цей самий час настала відлига, та така, що подекуди бігти доводилося по воді, а то й мокрому ґрунту. Чи варто казати, що більшість з нас Василя Івановича не порадувала, а от Володимир і за таких умов дістався до фінішу першим і в часовий норматив вклався.
 
ВИМУШЕНА АКАДЕМВІДПУСТКА
 
Після блискучого змагального сезону 1955 року Володя з тренером Василем Іполитовичем Поляковим стали готуватися до XVI Олімпійських ігор. Але на весні 1956 року Голубничий раптово наразився на болі в печінці. Імовірно це був відгомін давнього «зіткнення» з солдатським чоботом, до якого додалося погане харчування у дитинстві, юнацтві та й по часті – у студентстві, а ще великі фізичні навантаження. Адже Володимир, згадуючи ті часи казав, що і дитиною, і студентом постійно хотів їсти... Тож він узяв академвідпустку і поїхав лікуватись додому в Суми.
 
Поки Володимира не було видно на поточних змаганнях, про нього у великому спорті стали забувати, не зважаючи на його торішній рекорд світу. А тим часом тренер Володимира та голова облспорткомітету Григорій Миколайович Гендеровський разом з найкращими лікарями та спеціалістами з Сум і Харкова вперто боролися за одужання атлета. Було розроблено методику оздоровлення, знайдено посильний режим тренувань, визначено склад раціонального харчування. І зрештою, всі вони разом досягли першої перемоги – оздоровлення. Після чого спортсмен і тренер заходилися готуватися до відновлення високих результатів, через дотримання суворого режиму та великих тренувальних навантажень.
 
ЧИСЛЕННІ ЗМАГАННЯ ТА РЕКОРДИ
 
У 1957 році на чемпіонаті СРСР Володимир фінішує  четвертим, а наступного року, 29 вересня, під час змагань у Сімферополі, на своїй коронній дистанції встановлює свій другий світовий рекорд — 1:27.05,0. Івін залишається непорушним цілих 11 років! Сам цей факт є красномовним підтвердженням видатного таланту Голубничого, який набагато років випередив суперників своїм досягненням.
 
Підкреслю, що у своєму житті Голубничий п'ять разів (!) ставав учасником Олімпійських ігор! І не просто учасником... Двічі — у Римі-1960 та у Мехіко-1968 – був переможцем; у Токіо-1964 — бронзовим, а в Мюнхені-1972 — срібним призером.
 
Питається,  хто міг передбачити, що ті сільські шляхи на яких він  наразився на удар солдатським чоботом, а потім топтав їх на нескінчених тренуваннях, приведуть його через 30 років на другу сходинку олімпійського п'єдесталу пошани, причому саме у місті, в якому свого часу народився німецький фашизм. Що ж, пані Історія полюбляє парадокси.
 
Між цими подіями на тренувальних заняттях і змаганнях він пройшов шлях завдовжки у кілька Земних екваторів.
 
Зауважу, що у своєму спортивному житті пан Голубничий шість разів ставав чемпіоном СРСР, п'ять разів срібним і двічі бронзовим призером. На чемпіонатах Європі мав медалі усіх трьох ґатунків, двічі вигравав срібло на Кубках світу.
 
Щодо виступу у Монреалі, то у переддень старту під час тренування у горах він потрапив під зливу з сильним вітром. На старт вийшов геть хворим з температурою, проте мужньо дійшов до фінішу і був найкращим серед товаришів зі збірної СРСР.
 
А ще через чотири роки, коли XXII Ігри приймала Москва. Голубничий під час відбіркових змагань був у трійці лідерів й збирався гідно виступити на шостих для себе Іграх, проте спортивне керівництво СРСР вирішило, що честь країни мають захищати молоді, а пан Голубничий нехай буде почесним гостем Олімпіади. Змінити це рішення не допоміг навіть лист, адресований керівництвом міста  Суми тодішньому ідеологу країни пану О. Яковлєву.
 
ЗАСЛУЖЕНИЙ ТРЕНЕР УКРАЇНИ
 
Відтак, Володимир Степанович Голубничий став працювати звичайним  тренером у своєму рідному колективі, з якого свого часу і сам потрапив до світу великого спорту. Не зважаючи на всі свої гучні спортивні здобутки, він залишився людиною скромною, навіть трохи сором'язливою, завжди готовою надати допомогу або розділити з колегами та учнями як журбу, так і радість.
 
Як і більшість колишніх чемпіонів, Голубничий волів тримати себе у спортивному тонусі. А отже, мусив потроху привчати свій організм до все менших і менших навантажень, без чого негаразди зі здоров'ям гарантовані. Тому він певний час тренувався разом з учнями. За відносно невеликий проміжок часу спромігся підготувати цілу когорту чемпіонів та призерів Всеукраїнських та всесоюзних змагань зі спортивної ходьби, серед яких траплялися і колишні прихильники лижних перегонів. От прізвища найкращих з них: Раїса Синявіна, Микола Ямщиков, Тетяна Торба, Федір Бойченко, Анатолій Козлов, Володимир Молчанов, Вадим Кочи, Олександр Єрмолін, Ірина Порейко, Тетяна Кравчук, Тетяна Кривохижа.
 
У 1986 році Володимир Голубничий отримав звання Заслуженого тренера України. А от про нього, як Почесного громадянина міста Суми, незламного «Спартаківця» буде моя друга розповідь...
 
Юрій ТУМАСОВ,
Заслужений тренер України
Joomla template by ByJoomla.com